Читати книгу - "Домбі і син"

квапились визнати залізницю на стадії її народження, — то вони порозумнішали, покаялись, як і годиться справжнім християнам, і тепер пишалися своєю впливовою, багатою родичкою. Моделі залізниці були виставлені в її ж мануфактурних крамницях, а залізничні газети — по вітринах її довідкових бюро. Існували залізничні готелі, кав’ярні, мебльовані кімнати, пансіони; залізничні карти, плани, листівки, обгортки, пляшки, кошики для провізії й розклади поїздів; залізничні карети та каретні; залізничні омнібуси, залізничні вулиці та будинки; залізничні нахлібники, паразити і підлесники різних ступенів. Навіть дзигарі показували залізничний час, немов залізниця підкорила собі й саме сонце. Серед підкорених був і пан сажотрус, — колишній Невірний з Оленячих Садів. Тепер він мешкав у тинькованому триповерховому будинку, і, згідно з золотими розписами на лакованій табличці, служив за рядчика механічної чистки залізничних димарів.

Вдень і вночі, безперестанку, наче живлюща кров, від і до серця цього величного новотвору, відпливали й припливали галасливі потоки. Юрби людей та гори товарів, що прибували сюди й відбували звідси десятки разів на добу, створювали тут атмосферу безупинного бродіння. Навіть будинки, здавалося, завжди були готові запакуватися й податися в путь. Знамениті члени парламенту, що двадцять років тому глузували з несосвітенних теорій залізничних інженерів і ставили їм дошкульні палиці в колеса, мчали тепер на північ з годинником у руках і електричним телеграфом попереджали про час свого прибуття. Вдень і вночі свистіли переможці-паротяги або десь на віддалі, або плавно наближаючись до мети своєї подорожі і прослизнувши, наче приборкані дракони, до дебаркадеру, спинялися там, пихкали, двигтіли, струшуючи стінами вокзалу, немов їхні груди розпирало відчуття потужної, самим ще незнаної сили і великих, та ще недоконаних звершень.

Але від Оленячих Садів не лишилося й сліду.

О лихо ж тому дневі, коли «кожна п’ядь англійської землів», як і Оленячі Сади не уникне заглади!

Нарешті по довгих і даремних розпитах Уолтер, у супроводі Сюзанни й візника, надибав людину, що мешкала колись на тій зниклій землі. То був вищезгаданий добродій сажотрус, який відтоді дуже погладшав і тепер уже сміливо й гучно стукав у власні двері. Він, як виявилося, добре знає Тудла. Служить на залізниці, чи не так?

— Так, сер, так! — крикнула з глибини кеба Сюзанна Ніппер.

— Де він тепер живе? — квапливо запитав Уолтер.

Тудл жив у будинку, що належав залізничній компанії, друга вулиця праворуч, перейти двір і знову друга вулиця праворуч. Номер будинку — одинадцятий. Помилитися не можна. Треба тільки спитати Тудла-топильника, і кожен покаже його будинок.

Окрилена несподіваним успіхом, Сюзанна Ніппер вискочила з кеба, вхопила Уолтера під руку й майже бігцем кинулася вперед, звелівши візникові чекати.

— Чи давно хлопчик нездужає, Сюзанно? — спитав дорогою Уолтер.

— Дуже давно, але ніхто не може сказати, відколи, — і спересердя додала: — Ох, ці мені Блімбери!

— Блімбери?

— Гріх у таку хвилину говорити про когось погане, коли й так голова пухне від тяжких думок, — сказала Сюзанна, — і надто про тих, про кого маленький Поль говорить тільки хороше, але принаймні я можу висловити бажання, щоб усіх Блімберів послали довбати каміння на будівництві доріг і щоб міс Блімбер вела перед з мотикою в руці!

Міс Ніппер звела дух і припустила ще швидше, ніби це побажання додало їй нових сил. Уолтер, що вже геть засапався, поспішив за нею і вже нічого не питав. Незабаром вони, атакувавши з розгону невеличкі двері, опинилися в охайній вітальні, повній дітвори.

— Де місіс Річардс? — гукнула Сюзанна Ніппер, озираючись. — О, місіс Річардс, місіс Річардс, ходімте зі мною, дорога моя!

— Та це ж Сюзанна! — скрикнула здивована Поллі, і з купи дітей вигулькнуло її чесне обличя та матерня постать.

— Так, місіс Річардс, це я, — сказала Сюзанна, — але хотіла б, щоб це була не я, хоч це й не надто люб’язно з мого боку, та маленький Поль — тяжко хворий і сказав нині своєму татові, що хоче бачити свою мамку, і він, і міс Фло сподіваються, що ви приїдете до нас разом зі мною — і з містером Уолтером, місіс Річардс, — забувши про минуле, і вволите волю маленького Поля, що помирає. Ох, місіс Річардс, помирає!

Сюзанна Ніппер ридала; Поллі від усього того й собі зайшлася сльозами; всі діти (і нові в тому числі) оточили її, а містер Тудл, який тільки-но повернувся з Бірмінгема і їв з великої миски обід, відклав набік ножа і виделку, нап’яв на дружину шаль та капелюх, що висіли за дверима, поплескав її по спині й проказав, скорше з батьківською сердечністю, ніж красномовством: «Біжи, Поллі!»

Вони повернулися до кеба набагато раніше, ніж гадав візник. Уолтер посадив Сюзанну з місіс Річардс усередину і заліз на передок до візника, щоб той не заблукав знову. Біля дверей містера Домбі він допоміг їм висісти, провів їх до холу, де між іншим угледів величезний букет, що нагадав йому куплений цього ранку капітаном Катлом. Він охоче затримався б, щоб довідатись про стан маленького хворого, скільки завгодно чекав би нагоди прислужитися чим-небудь, але він добре знав, що таку поведінку містер Домбі сприйме як зухвальство, тож поволі пішов геть, сумний і стривожений.

Не минуло й п’яти хвилин, як його наздогнав слуга й попросив повернутися. Уолтер миттю вернувся назад і з важким передчуттям ступив у будинок.

Розділ шістнадцятий

ПРО ЩО ЗАВЖДИ ГОВОРИЛИ ХВИЛІ

Поль вже так і не встав зі свого маленького ліжка. Байдужий до часу, він спокійно лежав, прислухаючись до вуличного гамору й уважно придивляючись до всього своїм допитливим оком.

Коли крізь шерехкі завіси до кімнати його пробивалося сонячне проміння й золотим плесом леліло на стіні, Поль знав, що вже вечоріє, і що небо червоне і гарне. Коли золоті відблиски зникали, на стіну наповзав присмерк і дедалі глибшав, глибшав, глибшав, переходячи в ніч. Тоді Поль думав про розцятковані ліхтарями довгі вулиці і про те, як лагідно блимають зорі на небі. Його думки чомусь дивно поривалися до ріки, що, він знав,