Читати книгу - "Палац Посейдона"

— О, це пристрій для перекладу, — пояснив Оскар. — Він аналізує звуки й сигнали, які видає птах, і перекладає їх на звичайну людську мову. Цей прилад поки що не зовсім досконалий варіант, проте результати непогані.

— Ти хочеш сказати, що цей птах уміє розмовляти?

Оскар кивнув.

— Це ще не все. Ми можемо побалакати з Вілмою навіть на відстані. Ми маємо ще один подібний прилад, і обидва вони пов’язані між собою — як-от, наприклад, дві телеграфні станції. Це на той випадок, якщо птах раптом загубиться.

Оскар почухав Вілму під дзьобом, і ківі застигла на місці від задоволення.

— Цікаво. — Ліванос теж обережно доторкнувся до пір’я на шиї пташки, що більше нагадувало волосся. — Надзвичайно цікаво.

Час спливав непомітно.

Ліванос показав їм цехи, майстерні, верфі й електростанції, а також так звані біостанції — поля і плантації під куполами, на яких вирощували різноманітні сільськогосподарські культури. На жаль, ті, хто тут працював, не підходили близько до потягу, тож і роздивитися їх, а тим більше поговорити з цими людьми було неможливо. Втім, Оскар помітив, що всі вони носили одяг, схожий на вбрання Каліостро: довгі пальта, чорні чоботи й темні окуляри. Всі вони працювали поодинці — ніде не можна було побачити кількох людей одразу. Кожний із них зосереджено виконував свою справу, ніби не бажав мати нічого спільного з рештою робітників.

Другу частину екскурсії було присвячено «Спруту», флагманському судну Ліваноса. Хоча назвати його судном у звичайному розумінні було складно: Оскар миттєво впізнав могутні металеві кінцівки, що миттю затягли «Каліпсо» в морську безодню, і здригнувся. Шарлотта зі страхітливими подробицями розповіла йому про те, як фальшиві маяки завели корабель у пастку, а потім потопили його, вбивши більшу частину екіпажу. Оскару ще пощастило, що в момент підводної атаки сам він перебував на борту батисфери, інакше навряд чи він би зараз роздивлявся «Спрут» із такою невимушеною цікавістю, не виявляючи до нього ніякої ворожості.

Для завершальної частини екскурсії Ліванос приберіг дещо особливе. Він не побажав зарані розповідати про це, і Оскар довго сушив собі голову, намагаючись угадати, що саме вони можуть побачити.

Після нетривалої поїздки морським дном за прозорою стіною тунелю раптом з’явилося кілька колон із білого мармуру. Спочатку вони не дуже зацікавили Оскара, проте незабаром колони — уцілілі та напів-зруйновані — почали траплятися дедалі частіше й частіше, і його цікавість знову прокинулася. Потім усі з подивом побачили руїни якихось споруд. Деякі з них були напрочуд гарними, майже не пошкодженими часом, та більшість була схожа на безформну купу уламків. Зрозуміло було лише одне — руїни ці дуже давні, ще давніші, ніж могло б здатися на перший погляд. Можливо, всі вони належали до однієї й тієї ж самої епохи, що й величний портал тронної зали правителя.

Будівель ставало дедалі більше, повсюди можна було бачити порівняно вцілілі храми й житлові будинки, а біля них на морському дні лежали десятки мармурових статуй і обелісків, прикрашених витонченою різьбою.

Тепер не залишалося жодних сумнівів — перед ними лежали руїни величезного прадавнього міста, яке за одну мить цілком поринуло в морські глибини в результаті якоїсь грандіозної катастрофи.

Оскар уже збирався запитати про це у Ліваноса, коли раптом помітив дивовижну споруду, якої ніколи в житті він ніде не бачив. Величезний білий куб, оточений подвійною колонадою і увінчаний золотим куполом, над яким злітав у небо гостроверхий шпиль, височів на пагорбі, в центрі загиблого міста. Гігантський шпиль над ним виглядав, ніби зменшена копія Ейфелевої вежі. Споруда не мала ані дверей, ані вікон, ані бійниць — жодної шпарини не видно було у гладеньких білих стінах.

Оскар здивовано застиг — таємнича споруда була такою величезною, що афінський акрополь здавався б поряд із нею дитячою іграшкою.

— Що ж це таке? — спантеличено прошепотів він. — Боже милий, яка пишність!

— А це, пані та панове, — остання зупинка в нашій невеликій прогулянці, — з притиском вимовив Ліванос. — Перед вами — палац Посейдона.

— Вражаюче! — вигукнув Гумбольдт. — Це справжня знахідка для майбутніх підводних археологів. Що вам відомо про це місто? Як воно називається?

Правитель гордовито усміхнувся.

— Вам, сподіваюся, про щось говорить слово «Атлантида»?

Усім — від Гумбольдта до Оскара й Шарлотти — буквально відібрало мову.

Першою отямилася Шарлотта.

— Атлантида — це просто міф, — заявила вона.

— Міф? — Ліванос насмішкувато усміхнувся. Якщо й міф, то приблизно такий самий, як і Троя. Хіба її не вважали поетичною вигадкою великого Гомера? І хіба не ваш співвітчизник виявив це місто кілька років тому в надрах пагорба Гіссарлик на узбережжі Туреччини?

— Ви говорите про Генріха Шлімана і скарби царя Пріама? — обережно запитав Оскар.

— Саме так, друже мій. Шліман протягом усього життя вірив, що описи Трої в «Іліаді» засновані на фактах. Колеги-археологи сміялися над ним, називаючи дилетантом, — але тільки доти, поки він не виявив легендарне місто. Це ж саме стосується й Атлантиди. Свідчення про неї розпливчасті й неоднозначні, та це зовсім не означає, що її зовсім не існувало. Головне джерело даних про Атлантиду — праці давньогрецького філософа Платона, який описав у 360 році до нашої ери могутню острівну державу, влада якої простягалася на більшу частину Північної Африки та Південної Європи. Державу, котру буквально протягом одного дня було затоплено морем. Її місцерозташування Платон точно не вказав, обмежившись словами «по той бік Геркулесових стовпів». Так греки називали Гібралтарську протоку, і безліч дослідників вважали, що Атлантида розташовувалася десь в Атлантиці. Та чи так це насправді? Ви колись про це замислювалися?

Гумбольдт насупився.

—