Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

шести туазів на секунду. Хрускіт щогл, тупотіння команди, яка метушилась нагорі, сухе шарудіння вітрил, рипіння внутрішніх перетинок яхти, — все це звістило пасажирам те, що від них приховували. Паганель, Гленарван, майор, Роберт зійшли на палубу, одні — з цікавості, інші — ладні негайно й собі взятися до роботи. По небу, нещодавно ясному й зоряному, сунули густі хмари, між ними простяглись плямисті, наче леопардова шкура, смуги.

— Ураган? — коротко запитав Гленарван Джона Манглса.

— Іще ні, але наближається, — відповів капітан.

Він наказав узяти один риф у марселя. Матроси кинулись до висячих мотузяних драбинок і, борючись з вітром, зменшили площу вітрила, підтягнувши його за допомогою риф-сезнів до спущеної реї. Джон Манглс хотів якомога зберегти вітрилля, щоб зробити яхту стійкішою і водночас пом’якшити бортову хитавицю.

По тому капітан наказав Остінові й боцману приготуватися до опору ураганові, котрий міг налетіти щохвилини. Кріплення шлюпок і запасного рангоуту подвоїли. Матроси закріпили бокові талі гармати, туго натягли ванти й бакштаг, позабивали люки. Джон Манглс, як офіцер на бойовому посту, стояв на юті й пильно вдивлявся в буряне небо, немовби намагаючись осягнути його таємницю.

Барометр упав до двадцяти шести цалів — таке трапляється дуже зрідка. Штормгласс [66] показував бурю.

Була година ночі. Гелена й Мері Грант, яких нестерпно хитало в їхніх каютах, наважились зійти на палубу. Вітер сягав до чотирнадцяти туазів на секунду; він шалено свистів у снастях. Металічні троси, подібні до натягнених струн, бриніли, начебто по них ударяв велетенський смичок. Блоки стикались один з одним; снасті пронизливо рипіли, соваючись у своїх шерехатих жолобках; оглушливе лопотіння вітрил скидалось на гарматні постріли. Величезні вали вже штурмували яхту, що злітала, як морська чайка, немов бавлячись на вкритих білою піноїо гребенях хвиль.

Помітивши пасажирок, Джон Манглс квапливо підійшов До них і попросив повернутися в каюти; хвилі плескали вже через борт і кожної миті могли залити палубу. Гуркіт розбурханих стихій був такий оглушливий, що Гелена ледве почула слова молодого капітана.

— Небезпеки немає? — спромоглася однак вона спитати, коли шум на хвилину вщух.

— Жодної, пані, — відповів Джон Манглс, — але вам не можна залишатися на палубі, ані вам, ані міс Мері.

Леді Гелена й міс Грант не опиралися цьому наказові, що більше скидався на благання, і зійшли в кают-компанію. Саме в ту хвилину велетенський вал ринув на корму з страшною силою, і всі ілюмінатори в каюті затремтіли. Вітер ще подужчав. Щогли гнулися під вагою вітрил, і яхта, здавалось, підносилась над хвилями.

— Фок на гітови! — вигукнув Джон Манглс. — Згортай марсель і клівери!

Матроси кинулися до вітрил. Попустили фали, підтягли гітови; клівери впали з таким грюкотом, що заглушили ревіння бурі. “Дункан”, вивергаючи клуби чорного диму, гарячково бив по воді лопатями гвинта, які подеколи здіймались над хвилями.

Гленарван, майор, Паганель і Роберт з захватом і жахом водночас спостерігали боротьбу “Дункана” проти розлюченого моря: учепившись щосили за бортові поручні, не маючи можливості перемовитись ані словом, вони стежили за зграями буревісників, цих лиховісних птахів негоди, що кружляли, немов тішились, над розбурханим океаном.

Раптом гуркотіння бурі розітнув оглушливий свист. То нестримно вибухнула пара, але не через випускову трубу, а з запобіжних клапанів у котлах. Пронизливо залунав свисток на тривогу, яхта дала жахливий крен, і Вільсона, котрий стояв біля керма, звалило з ніг несподіваним ударом румпеля. “Дункан” пішов урозріз хвилі, втративши керування.

— Що сталося? — вигукнув Джон Манглс і метнувся до містка.

— Судно лягає на бік! — відповів Том Остін.

— Хіба кермо пошкоджено?

— До машини! До машини! — почувся голос механіка.

Джон Манглс побіг сходами униз.

Машинне відділення сповнила густа пара. Поршні в циліндрах не рухались, шатуни не діяли, не обертали гребний вал. Механік, упевнившись, що машина вийшла із ладу, випустив пару через вииускову трубу, аби врятувати котли.

— В чім річ? — запитав капітан.

— Гвинт зіпсувався або зачепився за щось, — відповів механік, — він не працює.

— Хіба ж не можна його звільнити?

— Ніяк не можна.

Невчасно було б зараз шукати засобів, як полагодити машину. Вони опинились перед фактом: гвинт не діяв, пара не рухала машину, а вихоплювалась крізь запобіжні клапани. І Джонові Манглсу довелося знову вдатися до вітрил і обернути той самий вітер, що був найнебезпечні-шим його ворогом, на свого спільника.

Він піднявся вгору, коротко доповів про стан судна Гленарванові й попросив його зійти з іншими пассажирами до кают-компанії. Гленарван хотів залишитись на палубі.

— Ні, сер, — твердо й рішуче зазначив Джон Манглс, — тут я мушу бути сам із моєю командою. Йдіть униз. Хвиля може залити палубу, й вас змиє без сліду.

— Але ми могли б вам придатися…

— Йдіть, йдіть, сер, так потрібно! За цих обставин я — господар на судні. Йдіть, я цього вимагаю!

Напевно, становище було дуже небезпечне, коли Джон Манглс говорив з Гленарваном таким владним тоном. І Гленарван збагнув, що йому належить подати приклад слухняності. Він та його товариші спустилися з палуби і приєднались до пасажирок, які тривожно очікували кінця цього двобою з осатанілою стихією.

— А мій хоробрий Джон — людина енергійна, — мовив Гленарван, увіходячи до кают-компанії.

— Еге ж, — озвався Паганель, — він нагадує мені того боцмана з драми “Буря” вашого великого Шекспіра, що гукає до короля, котрий пливе на його судні: “Гетьте відціль! Цитьте! Йдіть до своєї каюти! Коли ви не здатні втихомирити бурю, то мовчіть! Геть з дороги, кажу вам!”

Тим часом Джон Манглс не гаяв ані хвилинки, намагаючись вивести судно з тої скрути, в