Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

якій воно опинилось через пошкодження гвинта. Він вирішив лягти в дрейф, аби якомога менше відхилитись од курсу. Треба зберегти вітрила, поставити їх навскіс, щоб судно повернулось боком до штормових хвиль. Підняли марсель, узявши долішній риф, закріпили фор-стаксель на гротщоглі, встановили румпель в напрямі вітру.

Яхта, котра визначалась першорядними мореплавними властивостями, рвучко повернулась, наче стиснутий острогами норовистий кінь, і стала носом за вітром, підставивши бік навалі невгамовних хвиль. Та чи ж витримають вітрила? Їх було зроблено з найкращого шотландського полотна, але яка тканина зможе встояти проти такого шаленого натиску!

Вжитий капітаном захід давав ту перевагу, що тепер хвиля била по найтривкіших частинах судна, й воно дотримувало потрібного напрямку. Проте яхта не позбулась небезпеки — вона легко могла потрапити в величезну безодню, що зяяла між водяними валами, і вже не виринути. Але Джон Манглс не мав з чого вибирати й вирішив — “Дункан” дрейфуватиме, доки тримаються вітрила й щогли. Його команда була в нього на очах, готова щохвилини виконати наказ свого капітана. Джон Манглс, прив’язавши себе до вантів, спостерігав, як лютився океан.

Ніч минула, проте нічого не змінилось. Всі сподівались, що на ранок буря стишиться. Марна надія! О восьмій годині вітер ще підсилився, він досягав тепер вісімнадцяти ту азів на секунду. Це був справжній ураган.

Джон Манглс мовчав, але вболівав душею за своє судно і за своїх людей. “Дункан” нестримно хилився на бік. Його пілерси тріщали, верхівка фок-реї часом торкалась гребеня хвиль. Одної миті всім здалося, що яхта більше не встане. Матроси з сокирами в руках уже кинулись до грот-щогли рубати ванти, та раптом вітрила зірвались з релінгів і відлетіли, наче велетенські альбатроси. “Дункан” випростався; але тепер він втратив опору й керування, його страшенно гойдало, і кожної хвилини могли дощенту зламатися щогли. Судно не витримало б довго такої хитавиці, бо обшивка вже розходилась, блоки й заклепки роз’єднувались, здавалось, крізь шпари ось-ось рине вода.

Капітанові “Дункана” залишалось тільки одне: підняти вітрило на фок-щоглі і, рухаючись силою вітру, йти вперед якомога бистріше. На це пішло кілька годин наполегливої праці, котру починали й перероблювали двадцять разів, поки вдалось її вивершити. Тільки о третій пополудні трикутне вітрило, закріплене на фок-щоглі, почало надиматися од вітру.

І тоді, під цим шматком тканини, “Дункан” полинув, мов на крилах, гнаний ураганним вітром. Його мчало на північний схід. Попри все треба було зберегти якнайбільшу швидкість — тільки це могло врятувати яхту. Інколи, випереджаючи хвилі, які котили в тому ж напрямку, судно розтинало їх своїм загостреним носом, пірнало в них, наче велетенський кит, і тоді вода заливала палубу від носа до корми. Часом яхта летіла так само прудко, як і хвилі, — ході кермо втрачало свою силу і не діяло, а вітер крутив судном навсібіч, загрожуючи кинути його впоперек хвиль. Врешті траплялось і так, що буря гнала хвилі швидше, ніж “Дункан”, вони хльостали через борт та перекочувались палубою.

День п’ятнадцятого грудня й наступна ніч минули для пасажирів, котрі перебували в стані безперервної тривоги, між надією і розпачем. Джон Манглс і на хвилину не залишав капітанського містка й нічого не їв; серце йому краялось, але незворушний вираз обличчя його не зраджував. Невідривно, наче розтинаючи їх поглядом, він вдивлявся в тумани, які залягли крайнеба на півночі.

Та й справді, було чого тривожитись. “Дункан”, відкинутий убік зі свого шляху, шалено мчав до австралійського берега. Чуття підказувало Джонові Манглсу — яхту несе якась блискавична течія. Щохвилини “Дункан” міг налетіти на підводну скелю й розбитися на друзки. Капітан уважав, що до австралійського берега залишилось не більше якихось дванадцяти миль, а земля — це катастрофа, це кінець. В тисячу разів краще безмежний океан, корабель може захистити себе від його люті, хоч би й поступаючись перед нею; та коли буря кидає судно на берег, загибель неминуча.

Джон Манглс знайшов Гленарвана й поговорив з ним віч-на-віч; спокійно й витримано, як справжній моряк, він розповів про загрозливе становище судна, нічого не приховуючи, і додав, що, можливо, доведеться викинутися на берег.

— Аби спробувати врятувати людей, коли пощастить, — сказав він.

— Гаразд, Джоне, — відповів Гленарван.

— А леді Гелена? А міс Грант?

— Я їх попереджу в останню хвилину, коли зникне остання надія на порятунок. Ви мене повідомите.

— Я вас повідомлю, сер.

Гленарван небавом повернувся до обох жінок, котрі хоч і не знали про страшну небезпеку, та здогадувались однак про її неминучість. Вони трималися стійко, не поступаючись в мужності перед чоловіками. Паганель захоплено викладав Робертові теорії про напрями повітряних течій — хоч тема була очевидячки не надто доречна, — і робив цікаві порівняння між циклонами, штормами й ураганами. Майор очікував кінця байдужно, як мусульманин-фаталіст. Об одинадцятій годині буря дещо стишилась, пелена вогких туманів трохи розсунулась, і Джон Манглс, скориставшись хвилинним просвітком, розгледів на відстані приблизно шести миль низинний берег. Вітер щосили гнав яхту до нього. Величезні хвилі бушували навколо, здіймаючись угору на п’ятдесят футів і вище. Капітан збагнув, що поблизу берега має бути тверде й неглибоке дно, інакше хвилі не сягали б так високо.

— Тут, очевидно, піщані обмілини, — сказав він Остінові.

— І я так гадаю, — відповів той.

— Коли нам не пощастить прослизнути між цими мілинами, — мовив капітан, — то ми загинемо.

— Зараз приплив, капітане, може, вдасться пройти над ними?

— Але ж гляньте, Остіне, як лютують хвилі! Чи я? спроможне судно встояти проти них?

Тим часом “Дункан” під своїм єдиним вітрилом стрілою мчав до берега. Невдовзі він був уже за дві милі до обмілин. Густий туман застилав землю, проте Джон розгледів за смугою білих баранців прибою затишну затоку. Там “Дункан” знайшов би собі безпеку. Але як туди дістатися?

Джон викликав усіх пасажирів на палубу. Він не хотів, щоб у-вирішальну хвилину можливої катастрофи вони залишались у кают-компанії. Гленарван і його товариші поглянули на розбурхане море. Мері Грант пополотніла.