Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

він.

— Пам’ятаєш, що я тобі казав про свій попіл? — запитав Мартін і відступив крок назад. — Тут чудове місце, щоб його розвіяти.

Щось у всій цій розмові було тривожне.

— Запиши своє побажання у заповіті, — промовив Вістінґ, намагаючись жартом прогнати тривогу.

Мартін постояв мовчки, а тоді усміхнувся.

— Що робитимеш удома, коли повернемося? — запитав він.

— Напевно, прийдуть у гості Ліне й Амалія, — Вістінґ відчув моторош, і, про всяк випадок, відійшов від краю провалля. — Мала так швидко росте. Уже стоїть і ходить, щось безугавно булькоче.

Раптом йому згадалася Інґрід, яка померла, працюючи волонтером у Замбії.

— Онучку назвали на честь бабусі — Інґрід Амалією, але ми кличемо її просто Амалією. Дивлячись на неї, я часто згадую Інґрід. Як шкода, що їй не судилося стати бабусею. Втішає лише те, що вона пішла з життя там, де завжди хотіла бути, — Вістінґ знову спробував перевести розмову на Мартіна. — Вона здавалася такою щасливою, коли ми востаннє розмовляли телефоном. Захоплена своїми досягненнями і подальшою метою, яка стояла перед волонтерами.

Мартін мовчав. Вістінґ уже розтулив рота, щоб запитати, про що вони розмовляли з Катаріною напередодні її зникнення, але не встиг.

— Катаріна була вагітна, — озвався Мартін, вдивляючись у крайобрій.

— Коли зникла? — вражено запитав Вістінґ.

— Ні, задовго до того. Був викидень.

— Я не знав, — зі співчуттям промовив Вістінґ.

Мартін Гауґен повернув голову в інший бік. На заході збиралися темні хмари.

— Знову буде дощ, — сказав він. — Повертаймося, мабуть?

76

Адріан Стіллер відчував, що відразу засне, тільки-но дотулиться до подушки й заплющить очі. Але зараз було не до сну.

З реєстру приватного автотранспорту стало відомо, що наприкінці вісімдесятих Мартін Гауґен володів автом «ніссан Кінґ Кеб». Після Мартіна авто мало ще багато власників, перш ніж його списали на брухт 1996 року.

Стіллер завернув під будинок Стайнара Вассвіка, вийшов з авта й рушив до дверей. Двері відчинилися, він ще й подзвонити не встиг. З Вассвіком вони вже раз зустрічалися, коли заїжджали до нього з Вістінґом.

Вассвік навіть не думав запрошувати до хати Стіллера, коли той відрекомендувався.

— Я працюю з давніми й нерозкритими справами, — сказав Стіллер.

Стайнар Вассвік коротко кивнув.

— Однією з таких справ, які ми тепер розслідуємо, є «справа Катаріни». Я намагаюся заповнити деякі прогалини. Чи не могли б ви допомогти?

Стайнар знову мовчки кивнув, але з місця не рушав. Стіллерові пасувала така розмова на порозі, бо не мав наміру надовго затримуватися, однак мусив здобути довіру співрозмовника, щоб отримати відповіді на свої запитання.

— До яких транспортних засобів мала доступ Катаріна?

— Хіба цього немає в документах?

— Моя робота передбачає перевірку давніх фактів і свідчень.

— То запитайте Мартіна, — Вассвік зиркнув на гравійну дорогу за перехрестям.

— Звісно, запитаю, — відповів Стіллер, гортаючи папери, які мав при собі. — У мене тут записано, що вона мала «гольф» і «кавасакі Z650», правильно?

Вассвік знову мовчки кивнув.

— Яким автомобілем їздив Мартін Гауґен?

Відповідь не забарилася.

— Пікапом. У нього завжди був пікап.

— А Катаріна брала його час до часу?

Стіллер зайшов здалеку, щоб непомітно вивідати інформацію, яка його цікавила.

Цього разу Стайнар Вассвік заперечно похитав головою.

— Не пригадуєте, чи потрапляв котрийсь з автомобілів в аварію?

Вассвік, роздумуючи, погойдав головою.

— Ні, — нарешті відповів він.

— Тріснуте лобове скло чи щось таке? — не відступав Стіллер.

— Щось було, — невпевнено промовив Вассвік. — Але ще задовго до зникнення Катаріни.

— Що саме?

— Мартін в’їхав ззаду у вантажівку.

Стіллерові потрібно було витягнути з нього більше подробиць.

— Пом’яв капот і праве крило, — згадав Вассвік. — їх йому відрихтував Ларсен.

— Ларсен?

Стайнар кивнув у бік старої занедбаної автомайстерні при дорозі.

— Він уже помер, — додав чоловік. — Навряд чи знайдете якісь папери на підтвердження. Ларсен ніколи не дбав про квитанції чи щось таке.

Мартін Гауґен запросто міг протаранити вантажівку, щоб приховати пошкодження від наїзду на Надію Кроґ.

— Отже, аварія таки була, — уточнив Стіллер.

Вассвік не встиг підтвердити, бо задзвонив мобільний Стіллера.

Телефонував Нільс Гаммер.

— Щойно дзвонили з поліції Трьоннелаґа, — коротко повідомив він. — Пошуковий собака щось занюхав, біля самого зсуву ґрунту на дорозі.

— Зараз буду…

Стіллер подякував Стайнарові Вассвіку і рушив до авта. Справа почала прояснюватися. Тепер цікаво, що вдалося вивідати Вільямові Вістінґу в гостях у Мартіна.

77

Перші маленькі краплини дощу впали на лобове скло, коли вони сіли в авто.

— Як вчасно, — завважив Мартін і повернув ключ запалювання.

Вістінґ нахилився, глянув на темне захмарене небо й ледь не влетів головою у скло перед собою, коли одне колесо наскочило на велику каменюку.

Авто, розгойдуючись на всі боки, погупало далі. Вістінґ пристебнувся паском безпеки й міцно вчепився рукою за ручку над боковим вікном. Нарешті вони доїхали до шлагбаума. Вістінґ вискочив під легенький дощик і відчинив шлагбаум. Мартін проїхав під балкою, звернув на асфальтовану дорогу й зачекав, доки Вістінґ повісив замок і повернувся в авто.

Колеса монотонно шурхотіли асфальтом. Мартін увімкнув радіо. Вістінґ розглядав панель приладів, шукаючи, де ж на ній годинник. Помітив його тієї миті, коли по радіо оголосили початок новин — 15.00.

Мартін підкрутив звук. Вістінґ не був готовий почути те, що говорили по радіо, хоч з першого слова збагнув, про що йтиметься.

«Поліція підтвердила інформацію, що сьогодні вночі на узбіччі Е18 поблизу Порсгрюнна було знайдено тлінні рештки людини. Припускають, що це — тіло зниклої багато років тому Надії Кроґ. Пошуки тіла розпочали після відновлення минулого тижня кримінальної справи двадцятишестилітньої давнини. Е18 була перекрита всю ніч, доки тривали пошукові роботи…»

Диктор говорив далі про викрадення, але Вістінґ уже не чув ані слова. Він затамував дихання. Здавалося, ніби з маленького салону авта вибрали все повітря. Ось і приставили Мартіна до стіни! Біль спазмом стиснув груди ніби в передінфарктному стані.

Вістінґ обережно повернув голову. Обличчя Мартіна Гауґена ніби заціпеніло й важко осунулося.

— Вони її знайшли, — промовив Вістінґ, намагаючись продовжувати гру.

Мартін мовчав. Пильно дивився на дорогу, примруживши до вузьких щілинок очі.

Вістінґ не знав, чи зуміє Мартін і далі вдавати, ніби його це не стосується. Вони три дні перебували в дуже тісному емоційному просторі. Обидва гостро відчували те, що лежало під поверхнею балачок. А тепер тиск нестерпно зріс.

— Зупинися! — горло Вістінґові пересохло. — З’їдь на узбіччя. Нам треба поговорити…

Мартін ніяк не зреагував на його слова, лише натиснув на педаль газу.

78

За всього лиш кілька годин число читачів матеріалу про знахідку тлінних рештків імовірно Надії Кроґ перевалило за мільйон. Зацікавлення радіослухачів теж вибухово