Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

Вийшов Франц на вулицю і лише тоді спохопився: вони сказали, що наводитимуть довідки, так вони, чого доброго, і моєю рукою зацікавляться — що та як трапилося, та хто платив за лікування, та де я лежав. Авжеж, зацікавляться. А ще запитають про те, з чого я жив останні два місяці. Е, ні!

Він крокує далі та все думає: що ж його робити? З ким би порадитися, як мені тепер вчинити, а за ті гроші я все одно жити не хочу.

І ось два дні нишпорить Франц між Алексом та Розенталерплац у пошуках Мека, ось із ким він міг би побалакати; й на другий день увечері таки надибав його на Розенталерплац. Подивилися вони один на одного. Франц хоче потиснути йому руку — як тоді, коли вони стрілися після тої пригоди з Людерсом, така радість була, — а тепер Мек якось неохоче простягає йому руку, але на потиск не відповідає. Франц хоче ще раз потиснути йому руку своєю лівою, та малий Мек скривив таку серйозну фізію; що це з ним трапилося, я його чимось образив, чи що? Вони йдуть уздовж Мюнцштрасе, знову назад до Розенталерштрасе, а Франц усе чекає, чи запитає Мек про його руку. Але той і не думає питати, а все кудись убік позирає. Може, я виглядаю занадто брудним для нього? Тут Франц вирішив трохи розважити Мека й запитує його про Циллі, мовляв, як там вона поживає.

Ну, в неї все гаразд, а що з нею могло трапитися, і Мек довго й детально розповідає про Циллі. Франц усе намагається посміхатися. А той так і не питає про руку, аж тут Франца нарешті сяйнуло, і він питає: «Ти, певно, ще досі ходиш у ту кнайпу на Пренцлауерштрасе?» На що Мек знехотя: «Та часом буває».

Тут Франц усе збагнув, стишив крок і трохи відстав від Мека: Пумс наплів йому щось про мене або Райнгольд з Шрайбером, тож він і вважає мене грабіжником. У такому разі я мав би йому все розказати, ні, не розкажу, довго чекатиме. Франц набрався духу й зупинився навпроти Мека: «Ну що ж, Ґотлібе, тоді тут попрощаємося, мені час додому, каліці треба рано лягати».

Тут Мек уперше за весь вечір подивився йому в очі, витяг з рота люльку, хоче щось запитати, та Франц лишень відмахнувся, мовляв, то все пусте, потис йому руку та й пішов. А Мек чухає потилицю й думає, треба ж було його розпитати, злиться сам на себе.

А Франц Біберкопф крокує через Розенталерплац, посміхається й каже сам до себе: «До чого всі ці балачки, я мушу якось хліб заробляти, Мек мені нічого не винен, я сам маю гроші заробляти».

Бачили б ви того Франца Біберкопфа, як він кинувся полювати за заробком. У його погляді з'явилося щось нове, несамовите. Єва й Герберт пропонували йому залишитися в тій кімнаті, де він жив, але Франц хотів мати власну буду, а то він так ніколи й не вичухається. Аж тут дійшло до того неприємного моменту, коли Франц знайшов собі кімнатчину, а хазяйка поклала йому на стіл бланк реєстрації. Тож сів собі наш Франц і знову задумався: напишу, що звати мене Біберкопф, а вони тут-таки перевірять у своїй картотеці й зателефонують до управління поліції, а звідти прийдуть і скажуть: «Ану, ходімо з нами. А чого це ви не показувалися? А що це у вас трапилося з рукою? В якій лікарні ви лежали? Хто платив?» І кінці з кінцями не сходитимуться. Франц люто грюкнув по столу: до біса ту соціальну допомогу! Не хочу нічого цього, не личить таке вільній людині; та й взявся писати, а сам усе думає й злиться, написав у формулярі своє ім'я — Франц, а в нього знову перед очима поліцейський відділок, соціальна каса на Ґрунерштрасе і авто, з якого його викинули. Крізь куртку він намацує свою куксу, про руку точно спитають, ну то хай питають, грець із ним, напишу все, як воно насправді було.

Й він став виводити на папері жирні літери; боягузом я ніколи не був, і моє ім'я ніхто в мене не відбере, ось так мене звати, таким я народився й таким залишуся: Франц Біберкопф. Одна товста літера за іншою, Теґельська в'язниця, алея, чорні дерева, в'язні сидять собі, щось клеять, займаються теслярством, ремонтують. Ще раз умочив перо в каламар і поставив крапку. Не боюся я ні поліцаїв, ні агентів з жетонами. Я або вільна людина, або взагалі не людина. Ось той жнець, що зветься Смерть.

Реєстраційний формуляр Франц віддає господині, так, цю справу зробили, готово. Готово. А тепер підтягнемо штани, напружимо ноги — й уперед, на Берлін.

Одяг робить людину[153], і все постає в новому світлі

На Бруннерштрасе, там, де прокладають тунель для підземки, в шахту провалився кінь. Навколо вже з півгодини товчеться юрба, прибула пожежна машина з командою. Пожежники підсунули попід черево тварини спеціальний пас. Кінь стоїть просто на водогінних та газових трубах, хтозна, може він ногу зламав, увесь тремтить і час від часу перелякано ірже; згори видно лише, як стирчить його голова. Коня лебідкою тягнуть догори, а той нестямно хвицає ногами.

Франц Біберкопф і Мек також там. Франц зіскочив у шахту до пожежників, підштовхує коня. Мек та інші витріщилися, ото дивовижа, як це Франц так спритно орудує однією рукою? Плескають по крупу змилену тварину, їй нічого не сталося. «Франце, ну ти даєш, і звідки в тебе стільки сили в одній руці?» — «Маю добрі м'язи, як захочу, ще й не таке можу». Йдуть разом по Брунненштрасе, оце відтоді вони вперше зустрілися. Мек перший підійшов до нього. «От так, Ґотлібе, то все від доброї їжі та питва. А знаєш, чим я теперечки займаюся?» Зараз я його добре розіграю, нехай більше не заговорює до мене цей Мек. Теж мені друг називається! «Так ось, слухай, у мене гарна робота. Я стою біля цирку на ярмарковій площі, що на Ельбінгштрасе, й закликаю людей на карусель: «Гоп, гоп, гоп, конику, галоп!», «Пані й панове, одне коло всього 50 пфеніґів», а трохи далі, на Ромінтенерштрасе, є атракціон «Найсильніший чоловік з однією рукою», тобто я, але це тільки з учорашнього дня, можеш там зі мною побоксувати». — «Що це за бокс з однією рукою?» — «А от приходь — і побачиш. Брак руки я компенсую рухливістю ніг». Франц сміється з