Читати книгу - "Легковажна наречена, Аліна Амор"

Глава 23. Нове життя

Я поставила лікті на коліна, сховала обличчя в долонях і розплакалася навзрид.

Трохи заспокоївшись, я врешті зізналася Філіпу:

- Я просто не знаю як жити далі…

Маг підійшов до мене, присів поруч на диван і сказав:

- Еліно, у нас немає іншого виходу, крім як залишити все як є. Я не можу зараз на весь загал зізнатися у проведенні забороненого обряду, особливо перед можливою війною з Феріденом. Я не можу повернути тебе у твій світ але обіцяю, що не залишу тебе. Те, що ти з'явилася у цьому світі і у цьому тілі – моя відповідальність. І я подбаю про тебе. Повір, Мірадейя – чудова країна. А місце Евелін у суспільстві відкриває безліч можливостей. Хочеш - вступай в магічну академію і вчися, бачу тобі подобається магія. Або виходь заміж. Не хочеш заміж - розірвемо заручини з герцогом Данайським. Повір, мені не надто цікаві придворні ігри, а мій статус і без того досить високий. Я не маю права вказувати тобі що робити і як жити. Вирішуй сама. А я поможу.

Я здивувалася. Не чекала від графа такого, тому підняла на нього погляд та прошепотіла:

- Дякую. Ви навіть не уявляєте, як багато це для мене значить… - і сльози знову потекли з моїх очей. Сьогодні я була над ними не владна.

Мої почуття все ще перебували в сум’ятті, і трохи заспокоївшись, я невпевнено промовила:

- То я піду до себе?

- Іди. І пам'ятай – я завжди готовий допомогти.

- Дякую, Філіпе.

Я повільно пішла до своїх покоїв, де впала на ліжко і довго лежала, бездумно дивлячись у стелю.

 

Наступні дні пройшли у пригніченому настрої. Мої почуття ніби притупилося, але все одно було боляче. Тяжко від усвідомлення, що я ніколи не повернусь додому, не побачу рідних і все, що мені дорого.

Усередині ніби запанувала осінь. Стилий холод, дощ та сирість. Небо моєї душі наповнили похмурі хмари. Листя обсипалося і перетворилося на пожухле місиво під ногами. Фарби життя померкли, світ здавався порожнім і неживим. Звуки затихли, лишилась тільки оглушлива тиша.

Сльози вже не приносили полегшення, але продовжували безшумно котитися по щоках.

 

Вранці наступного дня після нашої розмови, до мене в покої заглянув Філіп. Я сиділа біля відчиненого вікна і сумно дивилася на парк, що прокидався від сну. Він підійшов і дбайливо запитав, сідаючи у крісло навпроти:

- Еліно, як ти себе почуваєш?

- Вже краще, - збрехала я.

- А я б не сказав. Давай пришлю до тебе Жерара Арно? Впевнений у нього є чудодійні настоянки, які допоможуть впоратися зі смутком.

- З усією повагою до цілителя, але не думаю, що він зараз допоможе. Мені просто потрібен час, - сказала я, відкинувшись у кріслі і знову задивившись на парк.

- Але заспокійливий чай з неляси не завадить, - запропонував він, - це чарівні квіти, які приносять умиротворення. Я накажу Софі…

- Філіпе, ви все ж можете допомогти, - я глянула на нього прохально.

Граф охоче кивнув.

- Я поки що не готова ходити до їдальні з усіма… Мені треба трохи побути на самоті. Можете поговорити з Амалією та Корделією? Якось пояснити?

Я не мала ні сил ні бажання спілкуватись з будь-ким і тим більше видавати себе за ту, ким не є. Крім того, в мене пропав апетит, а давитися їжею я б не хотіла.

Маг з розумінням погодився:

- Я поговорю з ними, поясню твою поведінку потрясінням від повторного замаху... Накажу, щоб їжу приносили до покоїв. Але пообіцяй подумати щодо розмови з цілителем.

- Гаразд, - погодилась я.

Граф уже підійшов до дверей, коли я гукнула його і задала питання, відповідь на яке досі не знала:

- Філіпе, а навіщо Райану ці заручини?

- Тільки дракониця або сильна магиня можуть народити дракона, - просто пояснив він.

Ясно, приблизно так я і думала.

 

З часом мені набридло сидіти біля вікна та дивилася у далечінь, і я почала приходити на своє улюблене місце на скелі. Там я проводила цілі години, підставивши обличчя теплому літньому бризу, і слухала музику хвиль, не думаючи ні про що. Море дарувало умиротворення моєму змученому серцю та, здавалося, шепотіло ніжні заспокійливі слова. І я дозволила йому заповнити себе від краю до краю.

Перед очима постійно кружляли спогади з минулого життя. Скільки всього я згадала! Образи з дитинства, юності, з роботи та універу. Якісь абсолютно не значущі уривки фраз та розмов. Немов дивлюсь фільм, і фільм цей – моє життя. Ще я плакала так багато, як ніколи в житті. Здавалося, ці сльози ніколи не скінчаться.

Також важким випробуванням виявилась відсутність мети.

Бо скільки себе пам’ятаю, у мене завжди було багато цілей, маленьких і великих: вступити до університету чи виступити зі своїм рок-гуртом на музичному фестивалі, знайти роботу чи квартиру, досягти успіху в кар'єрі чи просто скласти іспити. А тут, у Мирадейї моєю єдиною метою було повернення додому. Та тепер і ця ціль зникла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍