Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

здивувало й не засмутило. Вони перетнули лінію снігів і рушили до вершини. Наприкінці сходження небо поволі змінювало колір, так що з самої верхівки здавалося яскраво-зеленим. Це місце було сповнене чудес. Спайк упав на коліна в молитві, і Джиммі швидко долучився до нього. Просто під ними була відложиста долина, що розкинулася до меншого піка. Тут могла бути дуже зручна природна гавань для Ковчега. Вони шукали його, але безрезультатно.

Через північний схил гори пролягала велетенська розколина. Спайк показав на дно того провалля, на глибину кількасот метрів, і сказав, що там колись стояв монастир. Зі справжніми ченцями і всім на світі. А потім у 1840 році накотив великий землетрус, схопив той монастир і потрусив його, як песик шмату, і церковця впала, і село під нею, якесь на букву «А». Усі, напевне, одразу загинули, а якщо не одразу, то дещо пізніше. Бачиш оцю розколину — то за чотири-п’ять днів після землетрусу туди з гори поповзла суміш снігу з водою. Зносила все на своєму шляху. Немов Божа розплата. І монастир, і село було стерто з лиця землі.

Джиммі Фулґуд серйозно кивав, слухаючи цю історію. Усе це сталося, сказав він до себе, перед тим, коли цей шматок гори став належати совєтам. Тоді вони, звичайно, були росіяни й християни, але це довело, що Бог не хотів відступати святу гору совєтам, навіть до того, як ті совєти з’явилися.

Пошуки тривали три тижні. Джиммі гадав, чи не схований Ковчег у льодяному карнизі навколо гори, і Спайк був згоден, що це можливо, але в такому разі Бог мав би якось позначити те місце. Господь не послав би їх на гору, приховавши від них мету, з якою послав: це не в Його природі. Джиммі погодився. Вони вишукували неозброєним оком, біноклями й інфрачервоним пристроєм нічного бачення. Спайк чекав знаків. Чи був він певен, що впізнає знак, коли зустріне? Може, треба шукати там, куди їх підштовхує вітер. Вони шукали в тому напрямі. Не знайшли нічого.

Щодня, коли сонце нагрівало рівнину перед ними й звідти здіймалося тепле повітря, над верхівкою гори утворювалася хмара-німб, ховаючи від них нижчі схили; щовечора повітря охолоняло і хмара розвіювалася. Коли минуло три тижні, вони спустилися поповнити запаси з багажника «мерседеса». Вони з’їздили до найближчого села, звідки Спайк надіслав Бетті поштівку зі словами «Відсутність новин — непогана новина», яка вразила Бетті своєю туманністю. Потім повернулися до гори й шукали ще три тижні. У цю пору, коли була повня, Спайк щоночі дивився на Місяць, згадуючи, як теперішня експедиція зародилася там, у повільній куряві. Однієї ночі Джиммі стояв поруч із ним і теж роздивлявся поцятковану молочну кулю.

— Схоже на пиріг із заварним кремом, — з нервовим смішком відзначив Джиммі.

— А як долетиш — то більше на брудний пляж, — відказав Спайк. Він і далі дивився в небо, чекаючи знаків. Знаків не було.

Саме протягом третього з їхніх періодів на горі (за обопільною домовленістю, останнього за цей рік) Спайк зробив своє відкриття. Вони були за кількасот метрів від верхівки й щойно проминули небезпечну смугу дрібного каміння, де побачили дві печери одну біля одної. Наче тут Бог ткнув двома пальцями в гору, здалось обом мандрівникам. З тим невиправним оптимізмом, який Джиммі шляхетно зносив, колишній астронавт бадьоро вскочив в одну з них: спочатку була тиша, потім пролунав розкотистий крик. Джиммі подумав про ведмедів, а то й про снігову людину — але крик майже на одному подиху перейшов у низку суто стадіонних вигуків.

Неподалік від входу до печери Джиммі знайшов Спайка Тіґґлера, який молився, стоячи на колінах. Перед ним лежав людський скелет. Джиммі опустився на коліна біля Спайка. Навіть у такій позиції колишня зірка баскетболу значно вивищувалася над колишнім астронавтом. Спайк загасив ліхтарик, Джиммі зробив те саме. У холодній темряві минуло кілька безмовних хвилин, а тоді Спайк прошепотів:

— Ми знайшли Ноя.

Джиммі нічого не сказав. За якийсь час вони знову повмикали ліхтарики, і два промені з повагою освітили скелет, що лежав перед ними. Кістяк лежав ногами до входу в печеру і, наскільки обидва дослідники могли бачити, здавався абсолютно цілим. Між кісток де-не-де звисали клапті тканини — десь білої, десь сіруватої.

— Хвала Господові, — сказав Спайк Тіґґлер.

Вони поставили намет за кілька метрів нижче схилом і обшукали другу печеру. Спайк у глибині душі сподівався, що вони знайдуть дружину Ноя чи, може, колоду з Ковчега, але більше знахідок не було. Згодом, коли стемніло, у наметі почулося сичання насоса, а тоді Спайк Тіґґлер кинув свій м’яч через каміння Великого Арарату в непевні руки Джиммі Фулґуда. Раз у раз м’яч влучав у великі руки колишнього баскетболіста Джиммі. Віддавав він м’яч так собі, але Спайк не засмучувався. Того вечора він кидав і кидав м’яч, доки повітря вихололо, і дві постаті освітлювалися тільки місяцем, який сходив. Навіть тоді Спайк бачив бездоганно — Джиммі відчував, що м’яч потрапляє йому в руки з сутінковою влучністю кажана.

— Слухай, Спайку, — в якийсь момент вигукнув він, — ти там нічне бачення ввімкнув, чи що? — і ледь помітний у темряві партнер засміявся.

Потім вони повечеряли, Спайк узяв ліхтарик і повернувся до могили Ноя, як він тепер прозвав це місце. Джиммі чи то з тактовності, чи від забобонності лишився в наметі. За годину чи більше Спайк повідомив, що розташування скелета дозволяло Ноєві, помираючи, визирати з печери й бачити Місяць — той самий, на чиїй поверхні Спайк Тіґґлер стояв зовсім нещодавно.

— Хвала Господові, — повторив він і застібнув намет на ніч.

За якийсь час стало зрозуміло, що ні одному, ні другому не спиться. Джиммі тихо кашлянув.

— Спайку, — обережно промовив він, — мені… мені здається, що в нас є деяка проблема.

— У нас є проблема? У нас — чудо! — відказав Спайк.

— Звичайно, у нас чудо. Але є і проблема.

— Скажи, Джиммі, яка, на твою думку, проблема, — тон Спайка був веселий, терплячий, майже поблажливий — тон надійного квотербека.

Джиммі говорив обережно, сам не певен того, в що вірити.

— Ну, уявімо, що я міркую вголос, Спайку, і скажімо, що в мене зараз напад сумнівів.

— Гаразд, — настрій Спайка ніщо не могло зруйнувати. Він відчував таку суміш шаленого піднесення і полегшення, як під час водної посадки на Землю.

— Ми шукаємо Ковчег, так? Тобі… сказали, що ми знайдемо Ковчег.

— Авжеж, знайдемо. Обов’язково — як не зараз, то наступним разом.

— Але ж ми шукаємо Ковчег, — не відступався Джиммі. — Нам… тобі… було сказано шукати