Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

мусить бути правдоподібною. Чи вдалась історична книжка — припустімо, у фактажі помилок немає, — залежить від того, наскільки переконливо її написано. Якщо для розумного обізнаного читача текст звучить правдоподібно — це хороша історична праця. Якщо ж він звучить фальшиво, то це погана книжка, навіть якщо її написав видатний історик на надійній науковій основі.

Найвідоміший приклад поганої книжки — «Витоки Другої світової війни» Алана Джона Персиваля Тейлора. Прекрасно написана розвідка, праця неперевершеного історика дипломатії — експерта з відповідних документів, компетентного мовознавця і дуже розумної людини. Здавалося б, є усі складники хорошої історичної книжки. Чого ж бракує? Напевно й не скажеш. Може, річ просто в смаку. Тейлорове твердження, що Гітлер не несе відповідальності за Другу світову війну, просто-таки абсурдно суперечить здоровому глуздові. Хоч як тонко висловити таку думку, вона настільки немислима, що виходить погана історія.

Але тоді виникає питання: хто оцінюватиме правдоподібність? Саме в цьому випадку я задовольнився би власного експертною оцінкою. Але я і близько не можу судити про правдоподібність опису, наприклад, розвитку середньовічних міст — якщо припускати, що це праця компетентного й визнаного науковця. Тому історія з необхідності є колективною науковою діяльністю, заснованою на взаємній довірі й повазі. Про якість історичної праці може судити тільки добре обізнаний фахівець.

Охоче визнаю: те, що я щойно описав — це є вправа з інтуїції. Були, мабуть, десятки випадків, коли після засідань у незліченних комітетах, які розглядали кандидатури на призначення чи підвищення, я казав, що чиясь робота не дуже добра, на що хтось негайно відповідав: «А ви звідки знаєте?». Багато моїх колег воліли радше ризикнути й захистити слабкого кандидата: мовляв, у того «оригінальне» бачення або «нетрадиційний» стиль. На що я відповідав: «Справді. Але звучить фальшиво. Це неправдоподібне трактування подій, немає відчуття хорошої історичної праці». Молодшим колегам такі заяви не вкладалися в голові: для них історія хороша, якщо вони з нею погоджуються.

Історики не надто добре історизують самі себе. Тобто вони схильні цікавитись арґументами, які або підтверджують їхню вже й так сформовану думку, або якось провокативно розвінчують загальнопоширене переконання. І те, і те однаково зле: провокація — тільки ще одна форма традиційності. Але історикам із конкретного покоління, середовища чи групи важко відсторонитися від власних готових припущень і судити про речі з огляду на, так би мовити, відчуття реальності — саме так я назвав би те, про що ти говориш.

Думаю, сучасні історики, окрім найкращих, потерпають від такої собі подвійної непевності. По-перше, дисципліна не цілком визначилася зі своїм місцем у наукових класифікаціях. Це гуманітарна наука? Соціальна наука? В американських університетах інколи за історію відповідає декан факультету гуманітарних наук, але інколи це клопіт декана факультету соціальних наук. Ставши деканом гуманітарних наук у Нью-Йоркському університеті, я наполягав, щоб історію віддали під моє начало, на що декан соціальних наук (антрополог) відповів: «Прошу дуже».

Колись історикам радше подобалося належати до соціальних науковців — і, звісно, вони шукали доступу до фінансування, що відкривався з такою класифікацією. У 1960–1970-х гуманітарні науки мали небагато впливу на інституційні структури й рішення в американських університетах. Соціальні науки — соціологія, антропологія, політологія, меншою мірою економіка, лінгвістика, психологія — вважали себе (часто й інші так їх сприймали) науковими в тому ж сенсі, як ми уявляємо фізику. Тим часом гуманітарні науки — що сповзали в помийну яму Теорії — починали розглядати історію як дисципліну, якій непростимо бракує само-рефлексивних метакатегорій і чия методологія або те, що нею вважається, мерзенно емпірична.

Саме відчуттям меншовартості можна чудово пояснити притаманне нинішнім історикам зацікавлення теорією, моделями, «рамками». Ці інструменти, хоч які вони є, дають утішну ілюзію інтелектуальної структури — дисципліни з правилами й методами. Коли тебе питають, що робиш, можеш впевнено відповісти, що працюєш у галузі «постколоніальних досліджень», «нової історії культури» чи що там іще, — так само, як хімік міг би сказати, що спеціалізується на неорганічній хімії чи біохімії.

Однак це повертає нас до проблеми, яку ти зауважив: ці позначення цілковито зосереджені на сьогоденні. «Критичний» підхід істориків часто полягає лише в тому, щоб застосувати чи не застосовувати до своїх колег той чи той ярлик. Це надзвичайно соліпсичний процес: назвати когось — означає назвати себе.

Однак якщо інших ти можеш зневажливо відкинути як свідомо чи неумисне упереджених, твоя праця завжди бездоганно чиста від домішок — тому автор щосили старається показати, що його робота свідома себе, самокритична тощо. Звідси й усі ті монографії-покручі, що починаються й закінчуються розлогими теоретичними розважаннями про деконструктивну мету дослідження. Але між ними розділи цілком емпіричні — якою і мусить бути хороша історія, — хіба принагідно автор вставить деконструктивний пункт, щоб поставити під сумнів власноруч відшукані докази. Такі книжки складно читати, а ще їм бракує інтелектуальної впевненості.

Загальну історію так писати не можна. У 1960-х роках Квентін Скіннер написав низку блискучих статей, у яких по-новому аналізував методологію історії ідей. Він показав, як безглуздо писати інтелектуальну історію, розглядаючи ідеї поза їхніми контекстами. Слова й думки мали своє особливе значення для, скажімо, читачів і письменників XVII століття, і тепер не можна вилучати їх із того середовища, якщо ми хочемо зрозуміти, що вони означали свого часу.

Есеї Скіннера спокушають до висновку, ніби зв’язна наративна історія ідей — просто неможлива. Коли ми передаємо матеріал так, щоб він був зрозумілий сучасним читачам, сам цей акт неминуче спотворює його значення, а отже, руйнує всю затію. Однак іще через десять років Скіннер видав «Основи сучасної політичної думки», прекрасно складену двотомну наративну історію європейської політичної думки від пізнього Середньовіччя до ранньомодерних часів. Щоб виконати своє завдання — а вона таки виконала, — книжка акуратно відсуває вбік ретельний методологічний історизм свого автора. І так, певно, має бути.

Схоже, перевага історії та одна з причин, чому вона тримає рівень, поки літературна критика заглиблюється у кризу, а політологія стає геть заумною, — саме в тому, що читачі історії погоджуються: вона має бути добре написаною.

Погано написана історична праця — це погана історична праця. На жаль, навіть добрі історики нерідко бувають незграбними стилістами, тож їхні книжки припадають пилом, нечитані.

Знаєш, коли я приходив у гості до друзів, часто бачив на їхніх книжкових полицях знайомий набір: художня класика, трохи сучасної художньої літератури, щось про подорожі, випадкова біографія — і принаймні одна популярна історична праця. Зазвичай це була книжка зі схвальними рецензіями в «The New York Times» або «The New Yorker», і