Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних

Дихання сперло, горло здавило. Страх, паніка, невідомість – усе це навалилось, як той грім, і затисло зсередини. На весь Кеталь водилася лише одна отруйна змія. Але якщо мене вкусила вона, якщо це була гадюка… то це все.

Сама-одна у дикій глушині – і сконаю від отрути?! Хоча ні. Сконати не сконаю, але втрачу свідомість. І Торнтон знайде мене, бандити порвуть мене, дикі звірі роздеруть на шмаття… А якщо не зомлію, то вже точно не зможу пересуватись. І Торнтон знайде мене, бандити порвуть мене, та до цього я сконаю від голоду…

Звідки такі сонячні прогнози? А колись давно гадюка вкусила Іветту. Її нога за кілька хвилин спухла, і вона вже не могла нею ворушити. Іветта кричала, стогнала, завивала… казала, що нудить і паморочиться в голові, що ще трохи – і не витримає всіх цих мук… (ну, це та сама Іветта, яка помирає, бо вколола мізинчик) І ніхто не знав, що робити — окрім того, що чимдуж послати по лікаря Палмера. На щастя, той приїхав вчасно, і все обійшлося. А вичухувалася Іветта тижнів зо три…

Але до чого я все це? До того, що лікар Палмер провів інструктаж! Значить, по-перше: ні в якому разі не можна панікувати.

«Мінус», – поставила одразу.

А далі… далі… Так, я панікую, і не знаю, що далі!!!

Промити місце укусу водою? «Промито», – підвела очі до неба, з якого відрами лила вода.

Спробувати висмоктати кров разом з отрутою? Я скрутилась, як могла, я ледь не вивернула ногу, так тягнула її до висмоктувальних органів, кілька разів перекотилась на землі – а до місця укусу так і не дістала.

І що тепер?! Що тепер?! Я помру?!

«Тихо, ша, – наказала собі. – Далі по списку».

Добре, добре… Прикласти до ноги щось холодне, щоб зменшити швидкість поширення отрути? А тут і так недостатньо холодно?! Та я все одно висмикнула із сумки хустинку, підставила під зливові струмені й легенько обв’язала гомілку. А чому легенько? А треба джгутом?! Заборонено чи необхідно?! Порятунок чи вирок?!

«А-а-а!!!»

«Та тихо ти, істеричка! Не пам’ятаєш – іди далі».

Добре, далі. Ногу треба знерухомити. Стоп, знерухомити? Нащо знерухомити? Щоб отрута менше поширилась тілом до настання кваліфікованої допомоги… Допомоги?! Та хто мені допоможе?! Куди я сунусь, розшукувана тисячею найманців сеньйори Лефевр та кожним королівським охоронцем?!

«А-а-а!!!»

«Ну, добре. Тут вже можеш кричати», – погодився реалізм.

«А-а-а!!!»

Я не хочу вмирати! Я не хочу сконати! Краще вже потрапити в руки якихось найманців і отримати можливість врятуватись, ніж залишитись тут і померти від зміїної отрути!

Мені потрібна протиотрута! Мені потрібна допомога!

Я не можу лишатися тут!!!

Бо стало вже гранично ясно: це таки була гадюка. Бо нога спухала на очах, бо найменший порух – і тіло пронизував біль. А я не зможу дійти, я не зможу добратись до примарного порятунку…

– Опа-а-ал! – застогнала я і вхопилась за його могутній круп. – Я знаю, що ти поранений… Але якщо ти мене не повезеш, то мені кінець!

«Ага, – пирхнув Опал. – То коли поранена ти, я тебе на собі тягну… а коли, значить, поранений я, то ти мене на собі тягнути не хочеш???»

– Опа-а-ал!..

 

Ліс завивав, небо розколювалось за кожним спалахом блискавиці й туркотало без спину… А я припала до найріднішого створіння на світі та поклалась на його волю — або він приведе мене до порятунку, або я тут же й згину.

Було холодно, мокро і страшно. Мені паморочилося в голові та ввижалися тіні. Невже це ватага розбійників скрадається за мною п’ятами й миготить між дерев? Чи це вже ярий цербер вирвався з глибин і палить полум’яним віддихом за всі гріхи? Чи це той самий мінотавр Теннеріс догнався аж із Селестії?!

За всіма ознаками піднялася температура. Нестерпний головний біль і холод, холод, холод… Тремтіння посилювалось із кожною хвилиною.

Ну, і нога. Вона нила та пекла нестерпним болем. Спухала все дужче й дужче… Правда, на Іветтиному прикладі я знала, що вона могла робити це у кілька разів швидше: значить, хоча б якісь із моїх дій були правильними.

Та легше від цього не стало. Ось раптом закінчилася гроза… та й від цього легше не стало – в моєму стані буває тільки погіршення!

– Опалчику, спаси… Опалчику, не підведи… – шепотіла розпачливо і все сильніше впивалася пальцями в надійну гриву.

Раптом почулося іржання коней, я стрепенулась. Люди! Невже справді люди?!

«Ну, що ж — або порятунок, або гибель, – видихнула я. – Та обережність насамперед».

Колишній досвід багато чому навчив, і покладатися на сліпий випадок я не збиралась. Хоч як не боліла в мене нога, та я вирішила залишити Опала тут і далі підбиратися одній, поповзом.

«Тримаю за тебе копита», – кивнув Опал.

А я зціпила зуби й почала цю тортуру.

 

На лісовій галявині стояло кілька шатер, поміж ними палало вогнище. Веселі язички здіймалися вгору та освітлювали постать над ними — певно, вартового. Ще дві постаті виднілись край одного з наметів. Вони стояли з протилежного боку, ніж вогнище, і саме з боку тих кущів, в яких я залягла, з такими муками до них добравшись.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍