Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

class="p1">— Якось так.

— Детонатор, як мені здається, був підключений до показників його життєдіяльності. Правильно? Вбиваєш його — і бум, він забирає тебе з собою. І мене теж. А також дешевих наймитів.

— І знищує власну пам’ять і чохол, — кивнув я. — Чисто, еге ж?

— То що пішло не так?

Я неуважно потер шрам у себе під правим оком.

— Він мене переоцінив. Я мав убити його негайно, але промазав. Тоді він, імовірно, вкоротив би собі віку, але я розпанахав йому руку, намагаючись зупинити автоматичний пістолет. — Я уявив собі, як зброя випадає з розчепірених пальців і ковзає по підлозі. — Ще й вибив його з руки так, що він би ніяк не дотягнувся. Чуючи, як ми йдемо, він, напевно, лежав там і бажав собі смерті. Цікаво, якою моделлю синта він користувався.

— Хоч хто то був, ця людина може розраховувати на мою підтримку коли завгодно, — бадьоро промовила Ортеґа. — Можливо, криміналістам усе-таки щось зостанеться.

— Ти знаєш, хто то був, так?

— Він назвав тебе Ков…

— То був Кадмін.

Ненадовго запала тиша. Я дивився, як зі зруйнованого купола куриться дим. Ортеґа вдихнула й видихнула.

— Кадмін у сховищі.

— Вже нє, — я скоса позирнув на неї. — Цигарки не знайдеться?

Вона без жодного слова передала мені пачку. Я витрусив одну, вставив її в кутик рота, підніс до вістря наліпку запалювання й добряче затягнувся. За роки ці рухи стали рефлекторними, неначе макрокоманда потреби. Мені нічого не треба було робити свідомо. У мої легені проникав дим; я наче вдихав парфуми, якими на моїй пам’яті користувалася моя кохана.

— Він знав мене, — видихнув я. — І історію квеллістки він знає. «Бляха, досить!» — саме це промовила партизанка-квеллістка на ім’я Іффі Дім, помираючи на допиті в часи Виселення на Світі Гарлана. В ній була встановлена внутрішня вибухівка, і вона підірвала весь будинок. Нічого не пригадується? А хто, як ми знаємо, може розкидатися Квеллиними цитатами, наче уродженець Міллспорта?

— Блін, Ковачу, він у сховищі. Людину неможливо витягнути зі сховища без…

— Без ШІ. Маючи ШІ, це можна зробити. Я бачив, як це робили. Головне командування на Адорасьйон чинило так з нашими військовополоненими, раз — і все, — я клацнув пальцями. — Все одно що ловити слонових скатів на нерестовому рифі.

— Так просто? — іронічно перепитала Ортеґа.

Я втягнув ще трохи диму і проігнорував її.

— Пам’ятаєш, коли ми були у віртуалі з Кадміним, у небі з’явився отой ефект із блискавкою?

— Не бачила. Ні, стоп, так. Я думала, що то глюк.

— Це був не глюк. Він торкнувся Кадміна. Відобразився у столі. Тоді він і пообіцяв мене вбити, — я повернувся до неї та змучено всміхнувся. Віртуальну подобу Кадміна я згадував чітко і з жахом. — Не хочеш почути справжню легенду першого покоління Світу Гарлана? Іншопланетну казочку?

— Ковачу, навіть за наявності ШІ їм би знадобилося…

— Хочеш почути казку?

Ортеґа знизала плечима, скривилася й кивнула.

— Авжеж. Не повернеш цигарки?

Я кинув їй пачку й зачекав, поки вона запалювала цигарку. Вона дмухнула димом на інший бік вулиці.

— Тоді вперед.

— Гаразд. Моя батьківщина, Новопешт, колись була текстильним містом. На Світі Гарлана є рослина, що зветься бела-трава. Вона росте в морі і частенько на березі. Висушивши її та обробивши хімікатами, з неї можна виготовляти щось на кшталт бавовни. У часи Заселення Новопешт був столицею бела-трави Світу. Умови на фабриках були кепські вже тоді, а коли квеллісти перевернули все догори дриґом, стало ще гірше. Бела-бавовняна галузь занепала, з’явилося величезне безробіття, безпросвітна бідність, а виселенці ніхріна не могли з цим зробити. Вони ж були революціонерами, а не економістами.

— Та сама стара пісня, еге ж?

— Ну, принаймні на знайомий мотив. Про текстильні нетрі в ті часи ходили страхітливі історії. Наприклад, про духів-молотильників, про канібала з вулиці Кітано.

Ортеґа затягнулася цигаркою й розширила очі.

— Чарівно.

— Ну, так, скрутні часи. Так і з’явилась історія про божевільну Людмилу-швачку. Її розповідали дітям, щоби змушувати їх виконувати хатню роботу й повертатися додому засвітла. Божевільна Людмила мала проблемну бела-бавовняну фабрику та трьох дітей, які ніколи їй не допомагали. Вони гуляли допізна, грали в аркадах по всьому місту та спали цілісінький день. Тож одного разу, за переказами, Людмила з’їхала з глузду.

— Отже, доти вона не була божевільна?

— Ні, просто трохи заклопотана.

— Ти назвав її божевільною Людмилою.

— Так називається історія.

— Але якщо вона не була божевільна на початку…

— Ти хочеш почути цю історію чи ні?

В Ортеґи піднявся один кутик рота. Вона махнула на мене цигаркою.

— Історія стверджує, що якось увечері, коли її діти збиралися вийти, вона підсипала їм щось у каву, а коли вони залишилися напівпритомні, але, зауваж, усе-таки при тямі, вона повезла їх на Мис Мітчема й викинула одного за одним у молотильні резервуари. Кажуть, їхні крики було чути аж на другому боці болота.

— Умгу-у-у-у…

— Звісно, поліціянти щось запідозрили…

— Та невже?

— …але нічого не могли довести. Двійко з тих дітей вживали певну нехорошу хімію, ще вони лигалися з місцевою якудзою, і, коли вони зникли, ніхто не здивувався по-справжньому.

— У цій історії є якась суть?

— Так. Розумієш, Людмила позбулася своїх сраних нікчемних дітисьок, але це насправді не допомогло. Їй усе одно було треба, щоби хтось працював за обробними чанами, носив бела-траву сходами на фабриці, а в неї все одно не було ні шеляга за душею. І що ж вона зробила?

— Гадаю, щось криваве.

Я кивнув.

— Ось що вона зробила: витягнула з молотилки рештки своїх понівечених дітей і зшила з них величезну триметрову тушу. А тоді, однієї священної для темних сил ночі, вона викликала тенґу, щоб…

— Кого?

— Тенґу. Це такий собі хуліган — ти б, мабуть, назвала його демоном. Вона викликала тенґу, щоб оживити тушу, а тоді зашила його.

— Коли — поки він відвернувся?

— Ортеґо, це казка. Вона зашила всередину душу тенґу, але пообіцяла її відпустити, якщо та прослужить їй дев’ять років. Дев’ять у гарланітських пантеонах є священним числом, тож для неї угода була так само обов’язкова, як і для тенґу. На жаль…

— Ох.

— …тенґу не славляться терплячістю, та й працювати на стару Людмилу, на мою думку, було не надто легко. Якось уночі, коли не спливла ще й третя частина терміну контракту, тенґу розірвав її. Дехто каже, що це влаштувала Кішімо-джін, що вона нашептала тенґу на вухо жахливі замовляння на…

— Кішімо Джін?

— Кішімо-джін, божественна заступниця дітей. Так вона помстилася Людмилі за загибель дітей. Це одна версія — є й інша,