Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

ніби… — я краєчком ока помітив роздратування на обличчі Ортеґи й поквапився. — Ну, так чи інакше, тенґу розірвав її, але при цьому замкнувся в заклинанні і став приреченим на вічне ув’язнення в туші. І тепер, коли ту, хто проказала заклинання, було вбито і навіть гірше — зраджено, туша почала гнити. Окремими шматочками, незворотньо. І тому тенґу довелося блукати вулицями та фабриками текстильного району в пошуках свіжого м’яса на заміну зогнилим частинам тіла. Він завжди вбивав дітей, бо частини, які йому треба було замінювати, мали дитячий розмір, але, скільки він не пришивав до туші нову плоть…

— То він навчився шити?

— Тенґу різнобічно обдаровані. Хоч скільки він щось собі замінював, кілька днів по тому нові частини починали гноїтись, і йому знову доводилося йти на полювання. У районі його звуть Клаптевиком.

Я замовк. Ортеґа самими губами вимовила: «О», — а тоді повільно видихнула дим. Подивилася, як дим розсіюється, а тоді повернулася до мене.

— Це тобі мати розповіла?

— Батько. Коли мені було п’ять.

Вона поглянула на кінчик своєї цигарки.

— Милота.

— Ні. Милим він не був. Але це інша історія, — я підвівся й поглянув уздовж вулиці туди, де біля одного з аварійних бар’єрів зібрався натовп. — Кадмін десь поблизу, і його неможливо контролювати. Хоч на кого він працював раніше, зараз він працює сам на себе.

— Як це? — Ортеґа сердито розвела руками. — Гаразд, ШІ міг проникнути у стек поліції Бей-Сіті. Я в це повірю. Але зараз ми говоримо про мікросекундне втручання. Якби воно було довше, здійнявся б сигнал тривоги відсіль до Сакраменто.

— Йому було досить мікросекунди.

— Але Кадмін не у стеку. Їм би треба було знати, де він крутиться, і їм би знадобилися координати. Їм би знадобився…

Вона зупинилася: зрозуміла, що зараз буде.

— Я, — договорив я за неї. — Їм би знадобився я.

— Але ж ти…

— Ортеґо, мені знадобиться трохи часу, щоб із цим розібратися, — я закинув цигарку в водостік і скривився від смаку в роті. — Сьогодні, може, ще й завтра. Перевір стек. Кадмін зник. Бувши тобою, я б тимчасово заліг на дно.

Ортеґа скорчила кислу міну.

— Ти кажеш мені діяти обережно у власному місті?

— Я нічого не кажу тобі робити, — я витягнув «Немекс» і дістав напівспорожнілий магазин майже так само машинально, як і курив. Обойма зникла в кишені моєї куртки. — Я пояснюю тобі співвідношення сил. Нам потрібно буде десь зустрітися. Не у «Гендріксі». І не в такому місці, до якого тебе можна відстежити. Не кажи мені, просто запиши, — я кивнув на натовп за бар’єрами. — Будь-хто з тих, хто стоїть там і має пристойні імплантати, може сфокусуватися на цій розмові та підсилити її.

— Господи, — вона надула щоки. — Це технопараноя, Ковачу.

— Не кажи мені так. Колись я заробляв цим на життя.

Вона на мить замислилася над цим, а тоді витягнула ручку й начеркала щось на боці пачки з цигарками. Я виловив зі своєї кишені новий магазин і вставив його в «Немекс», не припиняючи оглядати натовп.

— Отак, — Ортеґа кинула пачку мені. — Це код таємного місця. Введи його в будь-яке таксі в області Затоки, і воно тебе туди довезе. Я буду там сьогодні та завтра ввечері. Далі все буде як завжди.

Я спіймав пачку лівою рукою, швидко глянув на цифри й заховав її в куртці. Тоді клацнув замком «Немекса», щоб перевести в патронник першу кулю, і засунув пістолет назад у кобуру.

— Скажи це мені, коли перевіриш стек, — сказав я й пішов.

Розділ двадцять третій

Я пішов на південь.

У мене над головою з запрограмованою гіперефективністю входили в потік транспорту й виходили з нього автотаксі, які час від часу підлітали до землі, намагаючись зацікавити клієнтів. Погода над потоком транспорту саме змінювалася: з заходу насувалися сірі хмари, а коли я підіймав голову, мені на щоку час від часу падали крапельки дощу. Я вирішив не користуватися таксі. «Повертайся до примітиву», — сказала б Вірджинія Відаура. Коли на вас полює ШІ, ваша єдина надія — зникнути з електронного виміру. Звісно, на полі бою це зробити незмірно легше. Там досить багнюки й хаосу, щоби сховатися. Сучасне місто — нерозбомблене — це логістичний кошмар для такого ухиляння. Кожна будівля, кожен транспортний засіб, кожна вулиця підключені до мережі, а кожна ваша транзакція сигналізує про вас інфопсам.

Я знайшов побитий банкомат і поповнив з нього свою дедалі тоншу пачку пластифікованих банкнот. Тоді повернувся на два квартали назад і пішов на схід, аж поки не натрапив на телефонну будку. Обшукав кишені, знайшов картку, встановив на голові троди для дзвінка й набрав номер.

Зображення не було. Звуку з’єднання не було. Це був внутрішній чип. Із порожнього екрана грубо заговорив голос.

— Це хто?

— Ви дали мені свою картку, — сказав я, — на який-небудь серйозний випадок. Що ж, лікарю, виглядає на те, що зараз якраз сталося дещо офігезно серйозне, і нам треба про це поговорити.

Щось відчутно клацнуло — вона ковтнула, всього раз; а тоді знову залунав її голос, рівний і холодний.

— Нам слід зустрітися. До закладу ви, як я розумію, йти не хочете.

— Правильно розумієте. Знаєте червоний міст?

— Він зветься «Золоті ворота», — сухо промовила вона. — Так, він мені знайомий.

— Будьте там об одинадцятій. На смузі, що веде на північ. Приходьте самі.

Я відключив з’єднання. Знову набрав номер.

— Помешкання Банкрофтів, з ким бажаєте поговорити? — Жінка у строгому костюмі та з зачіскою, схожою на пілотські стрижки Енджін Чандри, заговорила й майже одразу з’явилася на екрані.

— З Лоренсом Банкрофтом, якщо можна.

— Пан Банкрофт зараз на нараді.

Так стало ще простіше.

— Чудово. Коли з ним можна буде поговорити, скажіть йому, будь ласка, що дзвонив Такеші Ковач.

— Ви б хотіли поговорити з пані Банкрофт? Вона залишила вказівки, що…

— Ні, — швидко відмовився я. — В цьому потреби не буде. Прошу, передайте панові Банкрофту, що я кілька днів буду недоступний для зв’язку, але зателефоную йому з Сієтла. Ось і все.

Я вимкнув з’єднання й поглянув на свій годинник. Від часу, який я залишив собі до прибуття на міст, залишилося близько години сорока хвилин. Я пішов шукати бар.

«Я маю п’ятий дан, у стек себе зберіг,

І не страшний мені ніякий Клаптевик.»

Із замуленого дна мого дитинства зблиснула дрібна монетка — вуличний дитячий віршик.

Мені було страшно.

Коли ми вийшли на під’їзну дорогу до мосту,