Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Я зібрався йти до повстанців у ліс. Мене перехопили біля сусіднього села. Гвинтівку після атентанту поклав у обумовлене місце, і її повстанці забрали. Пістоля не мав, тож відстрілюватися нічим було, і мене взяли, можна сказати, голими руками. Мені не було 18 років і тому трибунал засудив не до страти, а до 25 років ув’язнення. Так я опинився в норильських концтаборах.

У Норильську пан Юрків потрапив на будівництво молібденового комбінату. Археологи знайшли там багаті поклади молібденової руди. Молібден — один з кількох найтвердіших металів. Його додають до сталі при виготовленні інструментів, а найбільше його йде при виготовленні танкової броні. Сталін піклувався про створення армади танків, літаків, кораблів, тому до Норильська звозили тисячі в’язнів для прискорення будівництва шахт, заводу для збільшення руди, комунікацій. Всі об’єкти були обвішані десятками гасел зі словами Сталіна, на зразок: “Стране нужен молібден.”

Норильськ за полярним колом? Там вельми холодно?

Так, Норильськ за полярним колом. Там вічна мерзлота. Між іншим, улітку місяць-півтора буває дуже гарячих. Тоді земля розтає на півметра, місцями трохи глибше. А нижче мерзла. За цей гарячий проміжок часу устигають трохи підрости карликові дерева, кущі, трава, барвисто зацвітає Іван-чай. Зима довга й холодна. Морози часто сягають 50 градусів. Буває тижнями держиться 55–56. Часом — під 60 градусів. За такого морозу встановлюється тиша, а саме повітря наче дзвенить. Чи кашлянеш, чи рипнеш валянцем, і це віддається в повітрі якимось таким тонким дзвоном. Ми ходили у ватяних штанях, куфайках, поверх куфайки бушлат, шапка-кримашка з довгими крилами, великі рукавиці. Рухаєшся — й нічого, можна витримати. Гірше з обличчям. Коли вдихаєш вельми холодне повітря носом, то стінки носа швидко мерзнуть. Щоб не мерзли, стараєшся дихати поперемінно то носом, то ротом. При вдиханні такого повітря ротом, ніби хапає за зуби і горло спазмами закривається. Щоки також хапає морозом. Щоб не обморозити, розтираєш руками. Ледь зазівався — прихопило. Усі менти там у добрих кожухах. А привезуть, бувало, молоденьких недосвідчених солдат, то й вони обморожуються.

2. Крижані піраміди з трупів

Харчували у Норильську погано, як розповідав пан Юрків, отож що не день помирало десятки в’язнів. Їх вивозили на санях за зону. Кожному до ноги прив’язували картонну наличку. За зоною їх не закопували, а складали на сніг рядами. Сніг їх притрушував. Привозили нових трупів і клали наверх, їх далі сніжок притрушував. Згодом ще складали зверху “свіженьких” трупів. Так, мов дрова. За довгу зиму нагромаджували гори трупів.

Короткої літньої пори треба було людей поховати. Сніг розтавав, і вода просочувалася вниз. Верхній шар трупів звільнявся від снігу. Зверху трупи починали гнити. Сморід розносило за вітром до карликового лісу й кущів. Адміністрація, зрештою, направляла бригаду в’язнів під конвоєм, щоб закопати трупи. Бригада приходила з лопатами, ломами, копаницями. Викопувала півметрової глибини ямки для могил. Трупи ж встигали розтавати лише зверху, а знизу — були примерзлі до гори і всередині теж мерзлі. Тоді ломами відокремлювали їх від гори, цілі чи частинами, як прийдеться, клали по кілька чи кільканадцять у ті неглибокі ямки й закривали землею. Треба було б ховати глибше, але мерзлота дуже тверда, копаницею її довбати тяжко, лом також майже не бере і тому в мерзлу землю не заглиблювалися. На трупний сморід вночі приходила зграя голодних вовків і об’їдала розморожені тіла. Бувало, виривали кігтями трупи з неглибокої могили й тягли геть. Ніхто не ходив по сліду вовків з тим, щоб повернути кості й поховати. Поза-як літо коротке, а гора трупів велика, то встигали закопувати лишень тих, що були зверху. Вода ж з розталого снігу, яка просочувалася вниз, замерзала, і у такий спосіб утворювався льодовий мавзолей. Кожного року він збільшувався, ріс. Коли пана Юрківа привезли на комбінат, то вже почали були новий “мурувати”. Скільки там всього заморожених пірамід, невідомо.

— Що, вони й досі ще є? — питаю, вражений почутим.

— Там мороз вічно. І зберігатимуться трупи наших побратимів вічно. Вони заморожені і не гниють. Як мамонти. Колись у майбутньому, коли згине російська імперія і настане нова цивілізація, учені зможуть вирізати з льодової гори заморожені трупи, розтяти шлунки в’знів і встановити, що вони порожні.

— Єгипетські фараони залишили по собі кам’яні піраміди. Російська імперія залишить — крижані піраміди трупів підкорених народів: українців, литовців, естонців, латвійців, трохи в’язнів інших національностей…

— За рік вимирав ешелон в’язнів, — мовить Юрків, — і щороку натомість привозили новий. Працювали по дванадцять годин на добу. Якщо врахувати перерви на їду, виведення до праці і назад, то це займало годин до п’ятнадцяти. І на роботі так стомлювалися й виснажувалися, що весь час інший ішов на сон. Якогось ідейного життя практично не було. Спілкування зводилося до уривчастих розмов на роботі, в час їди, по дорозі та коротких реплік у бараках. І думки були спрямовані не на Москву — її проклинати не було часу, а на безупинні проблеми виживання.

— Як вам удалося вижити?

— Я приїхав у зону юнаком. Таких називали “малолітками”. Старші повстанці ставилися до таких, як я, мов до своїх власних синів: любили і старалися оберігати.

Коли прибув наш ешелон, нас розтасували, визначили для мене барак, і я мав знайти собі місце на нарах. Один старший чоловік підійшов і каже: “Ось тут, синку, ляжеш”. І звернувся до якихось людей, що стояли поруч: “Сидоров, візьміть його, хай ляже між тобою і Середніним.”

Слова ці звучали не стільки проханням, скільки наказом, проте Сидоров і той другий не заперечили, а лише кивнули на знак згоди.

— А, може, — кажу до нього, — десь в іншому місці розташуюся.

— Ляжеш тут, синку, — мовив тихо.

— Може б, між своїми? — пошепки питаю.

— Ні, ні, будеш тут. Клади свою торбинку он туди, в голови. І поглядом запропонував мені йти за ним. Вийшли з барака, він і каже:

— Синку, ми тут усі голодні. Кожен день із зони вивозять по кільканадцять трупів. Порції хліба визначають за кількістю живих у другій половині дня, а хліб видають вранці. Люди здебільшого помирають уночі після першої половини ночі, в основному між четвертою і п’ятою годинами. Коли вранці шнир (підмітайло) розносить хліб, то живі беруть порцію того мертвого, що лежить поруч. Отже, ти будеш хотіти смерти сусіда. Щоб ти не бажав смерти українцеві, я тебе поклав між чужинцями.

— Невже то так? — здивувався я.

— Так, синку, так! Хіба ти