Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

одразу після народження. Я тоді втомилася й заснула, згорнувшись біля вас на ліжку. Коли ж прокинулася вранці, немовляти вже не було.

— Черниці нічого не чули?

— Чули, та думали, що то Орфа. Вони двері не замкнули, щоб вона могла ввійти, коли буде потрібно.

— А що Орфа, їй щось відомо? Немовля не забирають так просто, щоб ніхто не знав.

— Я питалася її. Вона сказала, що шеф поліції Азед Фортен прийшов за ним десь опівночі.

— І ніхто не знає, куди він його відніс?

— Кілька наступних днів Аранк спостерігав за Лявальєрами. Він зрозумів, що дитини в них немає.

— Тож...

— Вони поїхали до Монреаля, до сина, і нічого не вказує, що вони знали, де ваш син.

— Александру нічого не відомо, це зрозуміло, бо він думає, що дитина зі мною.

— Ми з Лєпіном і далі його шукали, — сказав входячи до намету Аранк. — Думаємо, що Фортен відвіз його до Сентер і віддав комусь із родичів. Етьєн поїде туди у свою наступну відпустку. Довіртесь нам, ми зробимо все, щоб його знайти.

— Дякую, — сказала Олена, серце її розривалося, — ви найкращі друзі! Як добре, що ви є в Александра.

— Ви теж наш друг, Олено, — запевнила її Розен. — Те відторгнення суспільством, яке ви переживаєте, нам теж відоме. Ми, індіанці, знаємо, що таке бути вигнанцями. Відколи з’явилися білі, нас закрили в наших резерваціях, позбавили величезних територій, що належали нам не так уже й давно.

— Мені пощастило, що можу розраховувати на вас. Дякую!

Під співчутливими поглядами друзів Олена взяла ложку каші, та апетиту не було.

— Не хочу зловживати вашою добротою, та хочу попросити вас про дещо, — сказала вона.

Здогадуючись, про яке прохання юної українки йдеться, брат і сестра сумно перезирнулися.

— Я не можу піти до Нотр-Дам-дю-Нор без Віталія. Як думаєте, чи змогли б ви забрати його з госпіталю Спіріт Лейку з допомогою сержанта Лєпіна? Там послабили охорону звідтоді, як в’язні отримали дозвіл повертатися на роботу до міста.

— Олено, вам потрібні всі ваші сили, — сказала лагідно Розен.

Очі молодої жінки збільшилися від переляку, і серце зупинилося.

— Ні! — вигукнула вона, — Віталій не...

— Мені шкода, — мовив Аранк, обіймаючи її. — Ваш молодший брат покинув нас учора.

— Ні! — кричала Олена, звиваючись в обіймах індіанця.

Аранк міцніше притиснув її до себе.

— Етьєн був біля нього, — шепотів він і ніжно пестив її. — Він тримав його за руку до самого кінця.

Здригаючись від плачу, Олена почала бити по ньому кулаками.

— Ви брешете! Ви брешете! — кричала вона крізь сльози.

Коли сили зрадили її, вона впала на плече індіанця.

— Я монстр, — шепотіла вона. — Я обіцяла йому, що нас ніщо не розлучить, він помер, а мене не було біля нього. Якби замість піти у схованку до Александра я пішла в госпіталь, нічого з того лиха, яке нас переслідує, не сталося б.

— Не звинувачуйте себе. Ми не можемо повернутися й змінити біг долі. Наш шаман завжди каже: все, що записано, станеться.

— Після трагічних подій, які ви пережили, — сказала до неї Розен, — ви маєте знайти сили йти далі й відшукати в собі сили, що підштовхнуть вас уперед, як бажання побачити свою дитину.

Вона взяла з низенького столика пакет.

— Тримайте, закривши очі Віталію й помолившись за нього, сержант Лєпін узяв оце для вас.

Нещасна здивовано взяла його. То була рамка з трояндового дерева. Збережені часом, Антон і Дарія посміхалися до неї. Олена притиснула її до серця.

«Я маю побачити Віталія», — вирішила вона.

Вона з натугою підвелася й пішла до виходу з намету.

— Зачекайте! Ви не можете ризикувати, щоб вас знову заарештували, — скрикнула Розен.

— Сестра має рацію...

— Але я не можу, щоб Віталія поховали, а я з ним не попрощалася.

Засмучені, Розен і Аранк, які добре знали силу братерських почуттів, шукали, як утілити її бажання. Але рішення знайшла Олена. Вона поцілувала фото, яке тримала в руках.

— Я хотіла б, щоб цей портрет поклали в труну до Віталія. За порогом смерті батьки подбають про його останній сон. З ними братику буде не так самотньо.

І знову заплакала.

— Етьєн казав, що Віталія ховатимуть завтра, — мовив Аранк. — Відспівувати має Жозеф Лявальєр. Сьогодні ввечері я віднесу йому портрет, я впевнений, що він погодиться виконати ваше прохання.

— Не знаєте, Тефаняки будуть на похороні?

— Ні, вони вчора поїхали. Толя, малий глухонімий, теж був біля вашого брата саме перед тим, як той зробив останній подих. Етьєн казав, він робив йому знаки долонями.

— Я навчила їх розмовляти знаками, — відповіла вона між схлипуваннями. — Добре, що Віталій не був сам, коли помирав. Як думаєте, можна мені бути на його похороні, сховавшись у лісі?

— Дуже ризиковано, — застеріг Аранк.

— Та якщо вирішите піти, ми підемо разом, — запевнила Розен, упевнена у братовій підтримці.

Аранк кивнув на знак згоди. Він розумів Олену.

Наступного дня лив дощ, але повітря було теплим. Переодягнена індіанкою, із заплетеним у косу волоссям Олена разом з Аранком сховалася на узліссі, звідки спостерігала за процесією, що рухалася до кладовища Спіріт Лейку. Кілька дерев’яних хрестів, що стояли вряд, позначали місця поховання тих, хто помер у таборі за півтора року його існування.

Думки молодої жінки полинули до Калуша, у її дитинство. Щасливі й безтурботні, вони вірили в безмірне щастя, та війна перервала їхні мрії. А тепер її молодшого брата опустять у глибину чужої землі, яка зустріла його, як парію, і у який він спочине навічно. Жозеф здійняв руку для останнього благословення, і в цю мить дощ припинився. Промінчик сонця пробився крізь хмари й освітив труну, зроблену з ялинових дощок.

— Спочивай із миром, дорогий Віталію, — прошепотіла Олена лагідно. Там, куди ти прямуєш, ти знайдеш маму, ти казав, що з часом ти майже забув її обличчя, та я впевнена, що ти впізнаєш її. У неї така сама гарна посмішка, як і в тебе. Відтепер я розраховую на вас. Ви будете моїми ангелами-охоронцями.

Співчутлива Аранкова рука лягла їй на плече.

— Мені шкода вас підганяти, та ми маємо піти раніше, ніж нас знайдуть.

Вона кинула останній, сповнений любові, погляд на кладовище і, заплакавши, пішла за своїм індіанським другом. Вкритою мохом стежкою вона прямувала в непевне майбутнє. Іти вперед спонукала її тільки надія відшукати чоловіків свого життя: свого батька,