Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

у цій частині Італії, трохи далі на північ. Дехто казав, що він народився деінде, в долині Оссола або у Романьяно. Але це байдуже. Був то юнак вельми гострого ума. Він навчився грамоти, а тоді обікрав священика, який ним опікувався, і втік на схід, у місто Тренто. Там він взявся проповідувати Ґерардове вчення, ще більше поглибивши його єретичність, — він називав себе єдиним правдивим Божим апостолом і твердив, що всяка річ має бути спільною в любові і що дозволено мати стосунки з усіма жінками без розбору, тому нікого не можна звинувачувати у перелюбі, навіть якщо він має стосунки і з дружиною, і з донькою…»

«Він справді проповідував це чи його в цім лиш звинувачували? Бо я чув, що спіритуалів теж звинувачували у всіляких злочинах, як, приміром, монахів з Монтефалько…»

«De hoc satis[174], - різко обірвав мене Убертин. — То вже були не монахи. То були єретики. Дольчино звів їх з пуття. Зрештою, кажу тобі, дізнавшись, що накоїв Дольчино опісля, ти погодишся, що то був лиходій. Я й не знаю, як він познайомився з вченням лжеапостолів. Можливо, замолоду він бував у Пармі і слухав Ґєрардові проповіді. Відомо, що після смерті Сеґалеллі він знюхався з цими єретиками в околицях Болоньї. Але точно відомо, що проповідувати він почав у Тренто. Там він спокусив прегарну дівчину зі знатної родини, Марґариту, а може, то вона звела його, як Елоїза звела Абеляра, бо пам'ятай — в серця чоловіків диявол проникає через жінку! Тоді трентський єпископ прогнав його зі своєї єпархії, та Дольчино вже зібрав понад тисячу послідовників і розпочав довгий похід, який привів його в краї, де він народився. По дорозі до нього приставали інші люди, обдурені, спокушені його словами; можливо, до нього долучилося також чимало єретиків-вальденсів, що жили в горах, через які він проходив, а може, то він хотів долучитися до вальденсів у цих північних землях. В околицях Новари Дольчино знайшов сприятливе середовище для заколоту, бо місцева людність прогнала геть васалів верчелійського єпископа, які правили в Ґаттінарі від його імені, а тому Дольчинових харцизників прийняла як добрих союзників».

«Що ж накоїли єпископські васали?»

«Не знаю, і не мені про це судити. Але, як бачиш, єресь не раз вступає у спілку з бунтом проти синьйорів, а тому єретик починає з проповідування святого убожества, а відтак падає жертвою всіх спокус влади, війни і насильства. У Верчеллі точилася війна між кількома місцевими родами, і лжеапостоли цим скористалися, а ці роди скористалися сум'яттям, спричиненим лжеапостолами. Феодальні синьйори наймали авантюристів, щоб ті грабували міщан, а міщани просили захисту в єпископа Новарського».

«Яка заплутана історія. А по чиєму боці був Дольчино?»

«Не знаю, він був сам по собі і вклинився у всі ці суперечки, шукаючи нагоди, щоб проповідувати боротьбу проти чужої власності в ім'я убожества. Разом зі своїми людьми, яких було вже три тисячі, Дольчино став табором на горі поблизу Новари, званій Лисе Урвисько; там вони спорудили невеликі фортеці, тимчасові житла, і Дольчино панував над усім цим натовпом чоловіків і жінок, які ганебно жили впереміж. Звідти він надсилав послання до своїх вірних, де викладав своє єретичне вчення. Він говорив і писав, що ідеалом їхнім є убожество, що вони не зв'язані жодним обов'язком зовнішнього послуху, що його, Дольчина, послав Бог, щоб зламати печать пророцтв і збагнути написане у Старому і Новому Завіті. І називав світських кліриків — проповідників та міноритів — служителями диявола, звільняючи усіх від обов'язку підкорятися їм. І говорив про чотири доби в житті Божого народу: перша — це доба Старого Завіту, патріархів і пророків ще до Христового пришестя, коли шлюб був річчю слушною, адже людність мала розмножуватися; друга доба — це доба Христа і апостолів, і була то доба святості й чистоти. Відтак настала третя доба, коли понтифіки прийняли земні багатства, щоб мати змогу керувати народом, але коли люди почали відходити від любові Бога, прийшов святий Бенедикт і виступив проти будь-якого дочасного володіння. Коли ж зрештою Бенедиктові монахи теж стали нагромаджувати багатства, з'явилися монахи святого Франциска і святого Домініка, які ще суворіше від Бенедикта проповідували відмову від земної влади і багатств. А ось тепер, коли життя багатьох прелатів знов почало суперечити всім цим чудовим приписам, ми врешті дійшли, мовляв, до кінця третьої доби і належить знов навернутися до вчення апостолів».

«То значить, Дольчино проповідував те, що проповідували й францисканці, а серед них і спіритуали, та й ви самі, отче!»

«Авжеж, але з цього вчення він виснував вельми підступний силогізм! Він казав, що покласти край цій третій добі зіпсуття може лише якнайжорстокіша смерть усіх кліриків, ченців і монахів; твердив, що всіх прелатів церкви, каноніків, ченців і черниць, монахів і монахинь та всіх тих, хто належить до проповідницьких орденів, міноритів і пустельників, і самого Папу Боніфація має знищити імператор, якого обере він, Дольчино, і цим імператором мав бути Фрідріх Сицилійський».

«А хіба Фрідріх в Сицилії не прийняв прихильно спіритуалів, яких прогнали були з Умбрії, і хіба мінорити не вимагають, щоб імператор, яким зараз є Людовік, поклав край дочасній владі папи і кардиналів?»

«Єресі, або ж божевіллю, властиво викривляти щонайправедніші думки і повертати їх так, щоб наслідки їхні були супротивні законові Божому і людському. Мінорити ніколи не вимагали, щоб імператор вбивав інших кліриків».

Тепер я знаю, що він помилявся. Бо по кількох місяцях Баварець запанував у Римі, і Марсилій разом з іншими міноритами вчинили з вірними папі ченцями саме те, чого вимагав Дольчино. Цим я не хочу сказати, що Дольчино мав рацію, то радше Марсилій теж схибив. Але я замислився, особливо після пополудневої бесіди з Вільямом, чи могли посполиті, які приставали до Дольчина, бачити невідповідність між гаслами спіритуалів і тим, як їх здійснював Дольчино. Хіба не в тому його вина, що він застосував на практиці ідеї, які люди, відомі своїм православ'ям, проповідували в суто містичному сенсі? Може, саме в цім вся різниця? Може, святість в тім і полягає, щоб очікувати, коли Бог дасть нам те, що обіцяли його святі, і не намагатися досягти цього земними середниками? Тепер я знаю, що так воно і є, і знаю, де схибив Дольчино: не можна змінювати порядку речей, хоч треба палко уповати на його зміну. Але того вечора я був у полоні суперечливих думок.

«Зрештою, — говорив мені Убертин, — ознакою єресі завжди є гординя. Року 1303, у другому