Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

{Навагрем}

Всупереч пророцтвам господаря «Відпочивайлика», цю ніч пережили всі корінні жителі Мелосу. Спритні служниці шепотілися, що в житловому кварталі багато хто тільки сьогодні дізнався про нову Принцесу.

На головній вулиці знову вирувало життя. Готелі та заїжджі двори залишилися неушкоджені, а гральним закладам і борделям дісталося добряче. Як і їхнім відвідувачам… Тризна була скромною, і торкнулася вона лише тих, з ким Валія не мирилася. Недарма Дайлен говорив про нову політику.

Місто розважалося, затягуючи у свої тенета чергову поживу, але мене цікавило інше.

Міко-Міко, кулько ти моя магічна, як же мені сьогодні добре! Для повного щастя не вистачає декількох деталей на кшталт Дари як подруги та рідної Влаї замість Мелосу, але я хочу співати і танцювати.

Ельфійки – це щось! Недарма їх порівнюють із ураганом, що може закружити голову навіть кам’яній статуї. Ох, та що тобі розповідати, творінню клуських магів, у яких замість серця – рахункова машинка? Не зрозумієш же…

Гаразд, із настроєм усе ясно. Хіба він може бути поганим, коли прокидаєшся за полудень в обіймах вродливої дівчини?

Перевертень правильно зрозумів ситуацію – його засуджуючий погляд немов вгризався у мене під час обіду. А орка перебувала в щасливому невіданні й підкладала мені кращі шматочки.

Валі назвала її вигнанкою… Іноді мені здається, що Дара свідомо закриває очі на очевидне, воліє жити у власному маленькому ідеальному світі, де є вона, чоловік, дитина і служниця. Втім, як я можу її засуджувати?

Бути відзначеною богинею Кохання набагато гірше, ніж посваритися з богом Смерті. Хіба можна уявити більшу муку, ніж усвідомлення того, що чиясь любов – дзеркальне відображення твоєї власної? Прожити життя з кимось, хто тебе любить, не знаючи, прокляття це чи благодать? Бути щасливою, але в глибині душі розуміти – все навколо брехня?

– Малюче, ти чому такий замислений? – мелодійний голос орки вирвав мене із заціпеніння. – Карре, поглянь, він же схожий на тебе! Пам’ятаєш, коли ми вперше зустрілися, ти дивився точно так же. Це напевно сімейне. – Вона м’яко усміхнулася.

– Тоді я страшенно ревнував красуню, що сохла по якомусь зеленому страховидлу і всюди тягала його портрет. До речі, куди він подівся?

– Клуська міль з’їла, яку нам із шерстю завезли. А потім і сама здохла від ландарської фарби.

– Шкода, від неї клусьці не дохнуть…

Розмова плавно звернула на політичну ситуацію. Нічого нового. Клусьці – ділки, які забули своє покликання і шукають вигоду в будь-якій дрібниці, веллійці здають позиції в усіх напрямах, аж до сільського господарства, що вважається основою їхньої економіки. Гартон за останні роки зробив величезний стрибок уперед, тому тепер він – реальна загроза. Стариліс потроху оклигав від півстолітньої відсутності правителя, але все одно постійно відкриваються нові змови, причому в них рідко обходиться без впливу Пустки. У Мелосі авторитет Сім’ї ще тримається, хоча з’явилися нові претенденти на роль негласного уряду.

Я слухав неуважно, згадуючи слова перевертня. Виходить, це він завоював орку, а не навпаки… Дара знайшла справжнє щастя. З іншого боку, що зробив він – зроблю і я, хіба ні? І нехай це підло, однак на війні й у коханні правил немає. Тим паче, вона сама винна!

Мені вдалося непомітно вислизнути з-за столу. Навіщо мріяти про нездійсненне? Так, плани я можу будувати які завгодно, і переконуватиму себе у своїй правоті, але в глибині душі давно знаю – стати між ними не посмію. Хоча б тому, що ця штучна любов надто вже схожа на справжню…

Ельфійка провела мене довгим поглядом. Вона не носила рабський нашийник і вважалася служницею, тому обідала окремо, за низьким столиком для слуг. Після минулої ночі ставлення Занори до мене ні крапельки не змінився, наче й не було нічого. Хіба що цей сумний погляд…

Але я вже спішив уперед, шкодуючи про витрачений на сон час. Принцеса Ночі назвала мене своїм другом і дозволила прийти в гості! Чомусь Маргет усе більше відходив на другий план.

Ноги швидко несли знайомим шляхом, підошви старих чобіт мало не вибивали іскри, стикаючись з червоним каменем дороги.

Житловий квартал мені не подобався. Тут було надто правильно, тихо і манірно. Немов мешканці покинули домівки або ж, навпаки, носа з них не показують. Кілька статечних перехожих, служниці з кошиками, довговуха дівчинка з маленькою собакою на повідку, плямиста кішка на паркані… Усюди чистота, як у ельфійському Щасливому Домі.

Мій попередній візит сюди запам’ятався ворожими обличчями, а тепер я бачив – вони бояться. Напевно, новини навіть у цьому неквапливому кварталі розносяться швидко і жителям невтямки, як чужинець побував в усипальниці нічних і побачив наступний день.

Масивні ворота були відчинені. Я обережно ступив на доріжку, яка вела до особняка, переконуючи себе, що вчорашня розмова мені не приснилася.

Ніде нікого, тільки на вхідних дверях висіла біла хустинка.

Без сумніву, це щось означало, але як дізнатися, що саме? Не сусідів же розпитувати…

Тобто…

Хм, чом би й ні?