Читати книгу - "Якщо кров тече"

ніколи не побачить цього фото, яке в будь-якому разі не дає дуже надійної страховки.

Двері ліфта знову зачиняються. Голлі натискає кнопку відкриття і перекочує відро коридором, щоб повернути його на майданчик, де воно було знайдене. Тоді проходить повз офіс дистриб’ютора косметики (де нібито не працює ніхто, крім чоловіка середнього віку, котрий нагадує Голлі песика Друпі зі старих мультфільмів) до «Що впало, те пропало» у кінці коридору. Вона відмикає двері, заходить і зітхає з полегшенням. Дивиться на годинник. Майже пів на шосту. Часу зараз по-справжньому обмаль.

Вона підходить до сейфа і вводить комбінацію. Виймає «сміт-енд-вессон» Білла Годжеса. Хоч вона й знає, що він заряджений, — незаряджена зброя гірша навіть за палицю (ще один вислів її наставника), — вона прокручує барабан, щоб переконатися, а тоді клац — повертає його на місце.

«Центр мас, — думає вона. — Щойно він вийде з ліфта. Не турбуйся через коробку з грошима — якщо вона картонна, куля легко пройде крізь неї, навіть якщо він триматиме її на рівні грудей. Якщо ж сталева, доведеться цілити в голову. Відстань буде невелика. Можливо, буде неохайно, але…»

Вона дивує себе коротким сміхом.

Але Ел залишив їй чим прибрати.

Голлі дивиться на годинник. 17:34. Це залишає їй двадцять шість хвилин до появи Ондовскі, якщо той прийде вчасно. Їй ще треба зробити кілька речей, усі важливі. Вирішити, котра найважливіша, легко, бо коли вона сьогодні не виживе, хтось муситиме знати про істоту, яка підірвала школу Макріді з метою живитися болем тих, хто вижив, і горем тих, у кого хтось загинув. Голлі має декого, хто їй повірить.

Вона вмикає телефон, запускає запис і починає говорити.

6

Робінсони подарували доньці на вісімнадцятий день народження зграбненький «форд фокус», і коли Голлі паркується в центрі на Б’юел-стріт, Барбара стоїть на червоному світлофорі за три квартали від квартири Голлі. Вона використовує нагоду зазирнути у «Web­Watcher» на телефоні й бурмоче: «Лайно». Голлі не поїхала додому. Вона на роботі, хоч Барбара не розуміє, чому вона туди пішла в суботу ввечері майже перед самим Різдвом.

Будинок Голлі стоїть прямо, але коли світло перемикається на зелене, Барбара звертає праворуч, до центру. Туди недовго їхати. Парадний вхід буде зачинений, але вона знає код від бічних дверей у службовому провулку. Вона багато разів була в «Що впало, те пропало» з братом, вони й самі іноді так заходять.

«Просто здивую її, — думає Барбара. — Поведу на каву й дізнаюся, що в неї, в біса, коїться. Може, перекусимо й підемо в кіно».

Вона усміхається від цієї думки.

7

Зі звіту Голлі Ґібні для детектива Ралфа Андерсона:

Не знаю, Ралфе, чи я розповіла тобі все, і часу повертатися й перевіряти нема, але знай найважливіше: я натрапила на ще одного аутсайдера, не такого, як той, з яким ми розібралися в Техасі, але подібного. Можна сказати, це нова й покращена модель.

Я зараз у невеликій приймальні «Що впало», чекаю на нього. Планую застрелити його, щойно він вийде з ліфта з відкупними грошима, і думаю, що так і буде. Мені здається, він прийде заплатити мені, а не вбивати, бо я нібито переконала його в тому, що мені потрібні тільки гроші та обіцянка ніколи більше не вчиняти масового душогубства. Якої він, певне, не збирається дотримуватися.

Я з усіх сил намагалася думати логічно, тому що від цього залежить моє життя. На його місці я б раз заплатила й подивилася, що буде далі. Чи покинула б я після того роботу на телеканалі в Піттсбурзі? Може, й так, але могла б і лишитися. Перевірити, чи тримає шантажистка своє слово. Якби та жінка повернулась і спробувала отримати гроші вдруге, тоді я б її вбила і зникла. Перечекала б рік-два, а потім повернулась би до старої схеми. Чи в Сан-Франциско, чи в Сієтлі, а чи в Гонолулу. Почала б працювати на місцевих і незалежних, а тоді рухалась би вгору. Зробила б нові документи й рекомендації. Бог знає, Ралфе, як вони витримують перевірки в цю добу комп’ютерів і соцмереж, але виходить, що якось витримують. Принаймні поки що.

Чи переживатиме він, що я передам свою інформацію комусь іншому? Може, його власному телеканалу? Ні, тому що, починаючи свій шантаж, я стаю причетна до його злочину. Найбільше я розраховую на його впевненість. Його зарозумілість. Чого б йому не бути впевненим і зарозумілим? Йому ж так довго все сходило з рук.

Але мій друг Білл учив мене завжди мати запасний план. «І пояс, і підтяжки, Голлі, — казав він. — І пояс, і підтяжки».

Якщо він підозрює, що я хочу його вбити, а не струсити з нього триста тисяч доларів, він уживе запобіжних заходів. Яких? Не знаю. Аутсайдер повинен здогадуватись, що я маю вогнепальну зброю, але не думаю, що він зможе пронести свою, бо мусить вважати, нібито мене про неї попередить детектор металу. Він може піднятися сходами, і це стане проблемою, навіть якщо я його почую. У такому разі доведеться імпровізувати.

[Пауза]

Біллів 38-й — це мій пояс. Пакунок, що я його прикріпила до стелі ліфта, — мої підтяжки. Моя страховка. У мене є його знімок. Він схоче його забрати, але там нема нічого, крім губної помади.

Ралфе, я зробила все, що могла, але цього може бути не досить. У мене є плани, але я, можливо, не переживу цієї справи. Якщо так станеться, хочу, аби ти знав, як сильно я цінувала твою дружбу. Якщо я справді загину, а ти вирішиш продовжити почате мною — прошу тебе, будь обачний. У тебе дружина й син.

8

Уже 17:43. Час летить, летить.

«Той довбаний затор на дорозі! Якщо він прийде раніше, ніж я підготуюся…

Якщо так станеться, доведеться кілька хвилин потримати його внизу. Придумаю щось, хоч і не знаю, що саме».

Голлі запускає комп’ютер у приймальній зоні. У неї є власний кабінет, але вона радше сидить на цьому робочому місці, бо їй більше подобається бути на видноті, аніж ховатися в кутках. Крім того, саме цей комп’ютер використовували вони з Джеромом, коли втомилися слухати нарікання Піта на те, що доводиться пішки спинатися на п’ятий поверх. Зроблене ними точно не було законним, але це розв’язало проблему, і на цьому комп’ютері мала зберегтися потрібна інформація. Краще б вона знайшлася. Бо коли ні, то їй глина. Можливо, їй все одно глина, якщо Ондовскі піде сходами. Якщо він так зробить, вона буде на дев’яносто відсотків упевнена, що він прийшов убити її, а не відкупатися.

Комп’ютер — сучасний «АйМак Про», дуже швидкий, але сьогодні він ніби завантажується цілу віч­ність. Чекаючи, вона з телефона пересилає собі на пошту звуковий файл зі звітом. Бере з сумки флешку — ту, що містить зібрані Деном Беллом різні фото, а також спектрограми від Бреда Белла, — і вставляє її в комп’ютер, аж коли їй вчувається звук ліфта. Що неможливо, хіба що в будівлі є хтось інший.

Наприклад, Ондовскі.

Голлі летить до дверей офісу зі зброєю в руці. Вона розчахує двері, вистромляє голову. Нічого не чує. Ліфт мовчить. Стоїть на п’ятому. То її уява.

Вона залишає двері відчиненими й спішить до столу, щоб закінчити справу. У неї п’ятнадцять хвилин. Цього має вистачити, якщо, звісно, вона зможе прибрати встановлений Джеромом патч і повернути комп’ютерний