Читати книгу - "Якщо кров тече"

глюк, який усіх змушував ходити сходами.

«Я розберуся, — думає вона. — Якщо ліфт поїде вниз після того, як з нього вийде Ондовскі, я буду в шоколаді. А як ні…»

Але про це краще не думати.

9

Крамниці відчинені пізно через різдвяну пору. «Священний час, коли ми вшановуємо народження Ісуса, вичерпуючи наші кредитні ліміти», — думає Барбара і тут-таки бачить, що не зможе припаркуватися на Б’юел-стріт. Вона бере квиточок на в’їзді до паркувального гаража через дорогу від Фредерік-білдинг і нарешті знаходить вільне місце на четвертому рівні, під самим дахом. Квапиться до ліфта, постійно озираючись, засунувши руку до сумки. Барбара бачила надто багато фільмів, у яких із жінками на таких паркінгах стається лихе.

Безпечно діставшись вулиці, вона квапиться до переходу, щоб устигнути на зелене світло. Уже на іншому боці дороги дивиться вгору й бачить на п’ятому поверсі Фредерік-білдинг світло. На наступному розі вона звертає праворуч. Трохи далі кварталом є провулок, позначений табличками «ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНО» і «ТІЛЬКИ СЛУЖБОВИЙ ТРАНСПОРТ». Барбара звертає до нього й зупиняється коло бічних дверей. Вона вже нахиляється, щоб набрати код, коли її плече стискає чиясь рука.

10

Голлі відкриває електронного листа, якого прислала собі сама, й переносить вкладений файл на флешку. Вона вагається одну мить, дивлячись на порожній рядок там, де може бути ім’я флешки. Тоді друкує в ньому «ЯКЩО КРОВ ТЕЧЕ». Хороша назва. «Врешті-решт, це історія довбучого життя цієї істоти, — думає вона, — а воно саме завдяки цьому й живе. Завдяки крові й болю».

Голлі витягає флешку. Уся офісна пошта проходить через цей робочий стіл, тут повно конвертів різних розмірів. Вона вибирає маленький і з повітряною підкладкою, вкидає в нього флешку, заліплює конверт, а тоді на мить панікує, коли пригадує, що Ралфову пошту принесуть до будинку якогось сусіда. Вона знає Ралфову адресу напам’ять і може послати конверт туди, але що, як його поцупить зі скриньки якийсь поштовий пірат? Кошмарна думка. Як прізвище сусіда? Колсон? Карвер? Коутс? Усі варіанти звучать якось неправильно.

Час летить геть.

Вона вже збирається адресувати конверт «Найближчому сусідові Ралфа Андерсона», аж тут пригадує: Конрад. Приліплює марку набакир і швидко шкрябає ручкою на конверті:

Детективу Ралфу Андерсону

Акація-стріт, 619

Флінт-Сіті, Оклахома 74012

Нижче вона додає «ВІДДАТИ КОНРАДАМ (сусідам)» і «НЕ ПЕРЕСИЛАТИ, ТРИМАТИ ДО ПОВЕРНЕННЯ». Доведеться вдовольнитися цим. Вона бере конверт, щодуху жене до поштопроводу коло ліфта і вкидає його. Вона знає, що Ел щодо збору пошти такий самий ледачий, як і щодо всього іншого, і конверт може пролежати в низу гірки, якою спускаються листи (заради справедливості треба визнати, що в сучасну добу нею мало хто користується) десь із тиждень або — зважаючи на святкову пору — навіть довше. Але тут можна не квапитися. Врешті-решт послання буде відправлене.

Просто щоб пересвідчитися, що то їй здалося, вона клацає кнопкою виклику. Двері відчиняються. Кабіна на місці, порожня. Значить, то справді була її уява. Вона бігом повертається до «Що впало, те пропало», не зовсім задихана, але трохи засапана. Почасти це через спринт, але більшою мірою причина в напрузі.

Тепер останнє. Вона відкриває на «Маку» пошук і вводить назву патчу, яку йому дав Джером: «ЕРЕБЕТА». Це назва виробника їхнього капризного ліфта. Також це японське слово, що й означає «ліфт»… як заявив Джером.

Ел Джордан непохитно відмовлявся викликати місцеву компанію для виправлення глюка, наполягаючи, що це мусить зробити тільки допущений фахівець «Еребети». Він посилався на серйозні наслідки в разі, якщо з ліфтом щось зроблять і станеться аварія: кримінальна відповідальність, мільйонні відшкодування. Краще просто заліпити вісім входів до ліфта на кожному поверсі жовтою стрічкою з написом «НЕ ПРАЦЮЄ» і чекати, поки з’явиться відповідний ремонтник. Уже скоро, запевняв Ел роздратованих наймачів. Щонайбільше тиждень. Просимо вибачення за незручності. Але тижні розтяглися майже до місяця.

— Він сам жодних незручностей не має, — бурчав Піт. — Його кабінет у підвалі, де він цілий день прилипає сракою до крісла, дивиться телевізор і їсть пончики.

Нарешті Джером заявив уголос те, що Голлі, яка теж вправно давала раду з комп’ютером, знала й без нього: якщо пошукати в інтернеті, можна знайти, як полагодити будь-який глюк. Що вони й зробили, познайомивши цей самий комп’ютер із набагато простішим, який керував ліфтом.

— Ось воно, — сказав тоді Джером, вказавши на екран. Вони з Голлі лишилися самі, поки Піт обходив агенції, що вносили застави за арештованих, напитуючи замовлень. — Диви, що діється.

Вона дивилася. Комп’ютер ліфта перестав «бачити» зупин­ки на поверхах. Він бачив тільки кінцеві точки.

Тепер їй просто треба зняти той пластир, який вони наліпили на алгоритм ліфта. І сподіватися. Тому що часу випробувати все вона не матиме. Його обмаль. Уже за чотири хвилини шоста. Вона викликає меню поверхів, котре в реальному часі показує шахту ліфта. Усі зупинки від підвалу до восьмого поверху позначені. Угорі екрана світиться зелене слово «ГОТОВИЙ».

«Ще ні, — думає Голлі, — але скоро будеш. Сподіваюся».

Через дві хвилини, саме коли вона закінчує, дзвонить телефон.

11

Барбара легенько скрикує і розвертається спиною до бічних дверей, дивлячись на темну постать чоловіка, який її вхопив.

— Джероме! — Вона ляпає його долонею в груди. — Ти мене до гикавки злякав! Що ти тут робиш?

— Я хотів спитати тебе про те саме, — каже Джером. — Дівчата й темні провулки погано пасують одне одному.

— Ти брехав, коли казав, що видалив трекер з телефона, га?

— Ну так, — визнає Джером. — Але оскільки ясно, що ти встановила свій, не думаю, що ти можеш отак просто взяти й докоря…

Саме тоді позаду Джерома виростає інший темний обрис… темний, але не повністю. Його очі горять, наче в кота, впійманого в промінь ліхтарика. Перш ніж Барбара встигає застерегти Джерома, той обрис махом б’є її брата чимось по голові. Чується жахливий короткий хрускіт, і Джером валиться на асфальт.

Той обрис хапає її, штовхає до дверей і притискає там однією вбраною в рукавицю долонею за шию. Другою він впускає на землю уламок битої цегли. Або бетону. Барбара знає напевне лиш те, що з нього крапає кров її брата.

Він схиляється досить близько до неї, щоб вона побачила непримітне кругле обличчя під хутряною вушанкою. З очей зникли ті дивні вогники.

— Не кричи, дівчинко. Тобі не сподобається.

— Ти вбив його! — Слова вириваються з хрипом. Він поки що не перекрив їй дихання повністю, але обмежив більшу частину повітря. — Ти вбив мого брата!

— Ні, він ще живий, — каже чоловік. Посміхається, показуючи два стоматологічно бездоганні ряди зубів. — Повір мені, я б відчув, якби він помер. Але можу це влаштувати. Закричи, спробуй утекти — іншими словами, надокучай мені, — і я битиму його, доки в нього мізки гейзером не вилетять. То як, кричатимеш?

Барбара хитає головою.

Чоловікова посмішка ширшає.

— Яка ти слухняна дівчинка, дівчинко. Боїшся, так? Мені це подобається. — Він дихає глибоко, ніби вдихаючи її жах. — Так і слід. Тебе тут