Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

Розділ тридцять дев'ятий

Рівне, Україна,

 серпень 2015

Ліна, як і десяток таких як вона пасажирів, тупцяла на зупинці, чекаючи маршрутки. Та запізнювалася на десять хвилин, чим викликала роздратування трьох жінок, які нарікали на погані дороги, на безсовісних водіїв дорогих автівок, які в годину пік, коли людям потрібно додому,  шугають туди-сюди; ганили владу, яка не може забрати старі тролейбуси з маршрутів та закупити нові «Богдани». 

Бажана, але напрочуд переповнена маршрутка, завалюючись на правий бік, зупинилась. Хтось вискочив на свіже повітря, хтось пропихався поперед ближнього, аби зайняти хоч якесь сидяче місце. Незадоволена трійця  лайкою, ліктями і своїми важкими сумками пробивали собі шлях всередину транспортного засобу. Водій кричав на них. Поки старші доскіпувалися  один до одного, махаючи, наче оберегами, завченими фразами про права людини та її гідность,  студентська молодь протиснулася всередину і вимагала рушати по заявленому маршрутові.

Це так нагадувало  той спекотний серпневий день  в Макіївці рік тому. От тільки тоді було куди поспішати. Час обмежувався  блокпостами, комендантською годиною, обстрілами та кривавими розбірками місцевої сволоти.

Тут, в Рівному, немає страху ночі, вибухів, днрівців...  Є сварливі жінки, крикливий водій, незадоволені пасажири.

Ліна відійшла.  В цю маршрутку вона не буде пробиратися. Зачекає іншу. Їй нікуди поспішати.  Врешті-решт, можна трохи прогулятися, заспокоїтися після трудового дня і помолитися до Бога.

 Дорожити моментом, знаходити хвилини спокою в непростих ситуаціях і марноті гамірливих міст її навчив Фред.  Їй здавалося, що люди його спеціалізації завжди знаходяться на межі можливостей і знаходяться в постійному русі. Чоловік показав практичну важливість тиші. Кожен день о п’ятій ранку за будь-якої погоди він виходив у сад помолитися до Бога, повертаючись він ще півгодини проводив час за роздумами над словом Божим. У вихідні дні, він міг цілий ранок читати і вивчати Біблію.

Ліна, ранок якої завжди був сповнений швидкими зборами і перекусом на ходу спочатку  сердилась на  такий розклад життя. Згодом вона втишилась, навчилася відділяти важливе від термінового. 

Ліна вважала себе духовною, справжньою християнкою, взірцем віри і поведінки для оточуючих. Ситуація з Фредом показала, що вона не довіряла Тому, про Кого проповідувала і була скута тягарем  людських приписів, релігійних постанов і упередження. Юність і молодість вона боролася проти образливого прізвиська Святоша. Насправді вона була такою.

З Фредом Ліна побачила Бога іншим. Не грізним Суддею і суворим Батьком, який за будь–яку провину готовий дістати різку. Вона намагалася своєю доброю поведінкою залужити  право бути «святою». Вона так багато знала про Бога, але так мало знала Його. Бог не був її радістю, піснею,  натхненням. Він не був її другом. Однак, Він був другом її коханого, а тепер її чоловіка. Нині Він є Другом і для неї.

 В сумці Ліни завібрував мобільний, перериваючи роздуми. О такій порі зазвичай телефонував Фред, коли добирався до роботи на нічну зміну.

— Привіт, кохана! 

В голосі бриніли нотки хвилювання.

— Привіт милий! 

— Чую, ти ще не вдома.— Фред вказував на очевидне. 

— Заїхала в центр, пройшлася по книжних крамницях. Шукала щось цікаве для свого 8-А. Вони ж у мене математики! Історія їм, бачте, не потрібна. І я запізнилася на маршрутку. Тепер доведеться чекати півгодини.

— Балуєш ти тих шибеників!  Себе треба глядіти більше!

Ліна лиш видихнула. Її чоловік занадто завзятий до питань жінчиного здоров'я. 

 —То ти ще в центрі?  Де саме?

— Емм…

— То де ти зараз? Вода є? — допитувався чоловік.

—  Біля Злата Плаза.  А ти ?

В слухавці пішли гудки. Отже не на зміні, не в лікарні. Де ж він? Що сталося?

Ліна поставила на мить пакети з книгами на землю й роздивлялась навсібіч, де її чоловік.  Якщо так допитується, то десь тут і  є. Вже не вперше  Фред таким чином ловив її в центрі біля книжкових крамниць.

— Ну, Красуне! Торби поставила, бери — хто хочеш! І не тільки торби, ще й гарну молодицю! — чоловік виріс наче нізвідки, підхопив її пакети.

— Ти – блискавичний. — Ліна підставила лоб для поцілунку. – Одначе сумніваюсь, що комусь потрібен такий колобочок!

— Мала хитрунка!

— Це ти — хитрун.  Ні!  Ти — шпигун. Ти ж бачив мене! 

— Так. Помітив як моя жіночка випливла з книжної крамнички і тягнучи пакети, почимчикувала до зупинки. А чоловік просив її сотні разів не  шукати громадського транспорту в годину пік, а брати таксі. Про сумки окрема розмова!

— Слідкуєш?

— Саме так. За тобою треба добре дивитися! Шукаєш собі розваг? Знову ввімкнувся економний режим? Ти про нас всіх подумала?

Ліна заперечно похитала головою. Чоловік правий. Трохи не подумала. Захопилася дивосвітом книг.

—  В тебе все добре?  Хіба в тебе не зміна в лікарні сьогодні? Щось сталося на роботі? 

—  Ти, моя переживалочка! Все добре. Степанович, наш головний, попросив помінятися.  Його теща нарешті наважилася до них переїхати. В Горлівці сиділа стільки часу. Ось післязавтра  він їхатиме забирати її…

— О! 

— Так. 

— Я добре пам'ятаю виїзд. Якою стороною їхатимуть?

— До Константинівки. Макс передав, що тим маршрутом спокійніше  наразі.

— Макс там як?

— Нічого не каже за себе.  Лише за роботу декілька слів.  

— Краще не запитувати?

— Так, Ліно.

— Як тепер з твоїм графіком? 

— Графік… - він помовчав хвильку – Ще уточнюється… Може сходимо кудись поїсти? Голодний як вовк!

— Краще додому. Там є запечена з м'ясом картопля. Я салат приготую. 

— Ти себе нормально почуваєш?

—  Все добре.

— Бліденька ти.  Любиш в такому стані маршрутки шукати! Потім відкапуй, зашивай...

— А ти любиш піклуватися про мене. —сказала і усміхнулася Фредові.

Чоловік відповів їй лагідним поглядом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍