Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

чи білоруську мови, вони зазвичай вчили російську — мову соціального престижу. Як наслідок, у 1990-х рр., мабуть, лише один із десяти білоруських поляків розмовляв з родиною польською. Ситуація в Литовській РСР відрізнялась кардинально. Тоді як у Білоруській РСР польські школи було ліквідовано, в Литовській РСР поляки могли обирати між навчанням польською, російською або литовською мовами. Оскільки вивчити литовську мову для них було значно важче, ніж російську, що, крім цього, була також мовою влади в СРСР, поляки не надто прагнули записуватись до литовських шкіл. Таким чином, литовські школи та університети, відтворюючи й утверджуючи лінгвістичний поділ між балтійською та слов'янською мовними групами, створювали чіткий соціальний бар'єр між їхніми представниками і формували дві потенційно відмінні політичні еліти[539]. Попри те, що литовська мова була мовою політики в Литовській РСР, ледве кожен шостий поляк володів нею у 1989 р.[540].

Окрім того, в Білоруській РСР місцевий націоналізм був слабким, а повоєнна русифікація — успішною. Відповідно, місцеві поляки вважали русифікацію небезпечнішою, ніж місцевий націоналізм, і прихильно ставились до білоруської ідеї[541]. Також на відміну від представників титульної нації вони рідше вступали до комуністичної партії. Тому, з погляду Москви, поляки були найменш певною національністю в радянській Білорусі, тож після Другої світової війни їх треба було асимілювати. В Литві ситуація була іншою. Тут місцевий націоналізм був доволі сильним, а здобутки русифікації — мізерними. На відміну від поляків у Білорусі, поляки в Литві більше остерігалися місцевого націоналізму, ніж русифікації. Вони пам'ятали литовське правління у 1939–1940 рр., діяльність литовських посадовців під час німецької окупації в 1941–1944 рр., а після 1945 р. стали свідками часткової литовізації власних земель у межах, дозволених радянською владою. Поляки в Литві все ще розглядали литовців на своїх землях як зайд і ставилися до них ще більш неприязно, ніж до росіян[542]. Також у Литовській РСР поляки частіше за литовців вступали до комуністичної партії. У підсумку, тоді як поляки в Білоруській РСР вважались менш надійними, ніж титульна нація, поляки в Литовській РСР вважались надійнішими за литовців. І так було не тому, що перші сприйняли комунізм, а другі — ні. Просто литовці та поляки дійшли двох відмінних національних компромісів у Литовській РСР, а радянська влада могла використовувати одних проти інших.

Це потенційне протистояння між литовцями та поляками в Литовській РСР стало реальністю наприкінці 1980-х — на початку 1990-х рр., частково через плани литовських національних діячів і радянської влади, а до певної міри — випадково. Отримавши можливість самовираження, литовські національні діячі назвали литовських поляків «полонізованими литовцями», національну ідентичність яким мала повернути незалежна держава. Литовський закон про мови, що зобов'язував неурядові установи використовувати в своїй діяльності литовську мову, викликав занепокоєння серед поляків, які за інших умов могли б взагалі не помітити литовської незалежності. Нові проблеми з правописом польських прізвищ змусили людей думати, що польськість сама собою стала протизаконною. Наприклад, вони мали всі підстави очікувати, що земельна реформа дискримінуватиме тих, чиї претензії на землю базуватимуться на міжвоєнних польських документах. У 1990 р. місцеві поляки вважали, що метою литовського національного руху було змусити їх обрати між асиміляцією й еміграцією, що фактично було правдою[543]. Таким чином, у 1990 р., як і в 1940 р., литовська політика у Вільнюському регіоні майже не залишала можливості для політичного, а не лише етнічного ототожнення з литовською державою.

Після проголошення Литвою незалежності у березні 1990 р. радянська центральна влада мобілізувала місцевих поляків. У той час як перед всією Литвою постала проблема економічного ембарго, території з польською меншиною отримували товари з Радянського Союзу. Москва погрожувала Литві поділом, а тим часом польські організації та райони з польською більшістю проголосили територіальну автономію. Литовці мали підстави підозрювати багатьох лідерів польської меншини у співпраці з радянським КДБ[544]. Своєю популярністю ідея автономії завдячувала тому, що місцеві поляки справді боялись литовського націоналізму, а місцева еліта могла посилатися на щиро та широко підтримувану концепцію польськості. Це був звичайний польський етнічний націоналізм, пов'язаний із Католицькою Церквою та закорінений у переконанні, що найкращі поляки знаходились на своїй литовській батьківщині. Федералістичні ідеї залишились у 1939 р.; їх остаточно поховали Друга світова війна, радянська класифікація населення з подальшими депортаціями, а також литовський націоналізм.

Після перемоги етнічного визначення нації традиції Великого князівства Литовського були забуті й у Варшаві. Польська комуністична влада виводила свою легітимність із гаданого спадку середньовічної Польщі П'ястів, залишаючи східні території ранньомодерної Речі Посполитої радянській історії. Цю помилку було використано для протидії комунізму. До 1989 р. спроби «Культури» та польської опозиції були спрямовані не на те, щоб повернути Річ Посполиту до польської історії, а радше на паралельне прочитання історії Литви, Білорусі й України за польським зразком. Пропагуючи історично сумнівний, але безперечно політично перспективний мультинаціоналізм, вони визнавали в такий спосіб існування та легітимність інших модерних націй. Діячі «Культури» прагнули змінити загальне переконання щодо історичної неминучості польської національної держави на визнання права сусідніх народів творити свої держави. Модерна націоналістична ідея про те, що литовська національна держава є відродженою версією колишнього Великого князівства Литовського, тріумфувала не лише у Вільнюсі, а й у Варшаві. Колишні суперечки щодо Вільнюса видавалися лише непорозумінням, а територіальні сподівання поляків у Литві здавалися непослідовними й безпідставними. У попередніх розділах ми побачили різницю між традицією та історією й висунули твердження, що забування власної традиції є необхідною умовою для творення своєї історії[545]. Інколи те саме можна сказати і про національне зближення: перед тим як дві нації досягнуть порозуміння, кожна має побачити в іншій націю, рівну собі. Окрім того, на певному найзагальнішому рівні нації повинні погодитися з тим, що й інші нації мають власні національні історії.

Сприйняття масової нації як джерела політичної легітимності, а національної держави — як історичної одиниці, відкинуло на узбіччя тих представників нації, яким не пощастило опинитись у «своїй» національній державі. Тож поляки в Польщі вважали поляків із Литви селюками та радянськими простаками, а Костжева-Зорбас, польський патріот й один із творців польської східної політики, взагалі називав польських автономістів у Литві «радянськими людьми польського походження»[546]. Чи можливо уявити собі очевидніше виключення з національної спільноти?! Хоча Костжева-Зорбас написав цю статтю до того, як почав працювати в польському міністерстві закордонних справ, вона побачила світ саме за місяць до його першої парламентської доповіді з викладом засад політики «двох напрямків» Представники селянської «Солідарності» написали відкритого листа польським селянам у Литві, засуджуючи підтримку тими радянської влади. Головна польська щоденна газета кепкувала з декларації польської меншини про територіальну автономію, цікавлячись, чи російське узбережжя Тихого океану теж було польським[547]. Міністр закордонних справ Скубішевський і президент Валенса виступили проти цих територіальних претензій, пропонуючи полякам у Литві вважати себе громадянами майбутньої литовської національної держави[548].

Попри ці суперечності поляки та литовці поділяли ту саму історичну парадигму. І перші, й другі виводили своє