Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

походження з попередніх держав, історію яких вони припасовували до сучасних умов. Польща та Литва інтелектуально поділили між собою колишню Річ Посполиту: Литва претендувала на Велике князівство Литовське та його середньовічну історію, а Польща — на середньовічне королівство П'ястів. Без сумніву поляки також вважали ранню Річ Посполиту польською державою, але цієї ж помилки припустились і литовці, розглядаючи своє перебування в складі Речі Посполитої як кінець литовської цивілізації. Польська східна політика (Ostpolitik) виходила з припущення про майбутню появу на сході національних держав, а литовці й справді як ніхто інший з-поміж польських сусідів вважали появу своєї національної держави неминучою. Це великою мірою пояснює, чому після не дуже обнадійливого початку польсько-литовські відносини стали такими гарними наприкінці 1990-х рр.

СІЧЕНЬ 1991 РОКУ

Втім, на початку 1990-х рр. все ще залишались великі обшири модерної історії, які треба було прояснити. Для литовських національних діячів, що переймалися загроженою литовською державою, поєднання «польської» меншини з «польською» державою було занадто міцним, щоб швидко його забути. Не маючи досвіду спілкування із «Солідарністю» та новою польською елітою, литовці сприймали литовських поляків за пересічних поляків загалом, а нову суверенну польську державу вважали природним союзником польської меншини в Литві та партнером російських імперіалістів у Москві.

У січні 1991 р., коли радянський спецназ штурмував Вільнюську телевізійну вежу, вбивши при цьому 13 і поранивши сотні осіб, суперечності між цими чотирма позиціями (радянська влада, литовські патріоти, польська меншина й польська держава) загострилися ще більше. Радянські представники заявляли про поділ Литви, вважаючи Білоруську РСР і польську меншину гідними претендентами на Вільнюс і прилеглі території[549]. Литовські патріоти обстоювали проголошену ними незалежність і закликали національні меншини підтримати цю справу. Парламент призначив референдум, на якому за незалежність проголосувало 90% литовських виборців (явка становила 86%), а також пообіцяв створити окрему адміністративну одиницю для польської меншини. Ця обіцянка, яка так ніколи і не була втілена в життя, не задовольнила польську меншину в Литві. Криза тривала, а вибране керівництво територій, де поляки складали більшість, разом із лідерами Союзу поляків у Литві активно наполягали на територіальній автономії. Найамбітніший їхній проект під назвою «Вільнюсько-польський національно-територіальний край» було започатковано в травні 1991 р. на з'їзді представників місцевої польської влади. Найвищим і єдиним органом влади на його території мав стати місцевий парламент, цей край мав би власний прапор і армію, а його населенню пропонувалось потрійне громадянство: литовське, вільнюське та польське або радянське. Фактично це було проголошенням незалежності[550].

Польська влада у своїх заявах засудила застосування сили, дистанціювалась від польської меншини й схвалила литовську незалежність, майже визнавши її на офіційному рівні. Спільна декларація польських Сейму та Сенату відкрито провела історичні паралелі між Польщею та Литвою[551]. Польський уряд відкликав свого посла з Москви, зробив запит на проведення зустрічі Наради з безпеки та співробітництва в Європі для обговорення московського нападу, а потім запросив литовців приєднатися до своєї делегації на цій зустрічі[552]. Відповідно до опитувань, проведених у лютому 1991 р., 90% польських громадян підтримували незалежність Литви, і саме така кількість литовських громадян того ж самого місяця на референдумі проголосувала за незалежність[553]. Щонайменше 15 тис. поляків вийшли на демонстрацію протесту проти використання Москвою сили: у Варшаві всюди можна було побачити литовські прапори, особливо поблизу радянського посольства і на його воротах. По всій країні поляки збирали вантажі з медикаментами та продовольством і відправляли їх до литовської столиці[554]. У Вільнюсі литовські депутати в оточеному приміщенні парламенту вітали діячів «Солідарності», а тепер вже польських парламентарів, що переказали їм слова симпатії і підтримки від поляків. У Вільнюсі Адам Міхнік, редактор провідної польської газети, проголосив: «Хай живе вільна Литва!» а Яцек Куронь, найавторитетніший польський політик, пообіцяв, що він залишиться у литовському парламенті стільки, скільки буде потрібно і що він готовий там померти[555]. Це були не порожні фрази, адже в січні 1991 р. ніхто не знав, що буде далі, а литовський уряд навіть розробив план зі створення еміграційного уряду у Варшаві. Доручили це непросте завдання міністрові закордонних справ Альгірдасу Саударгасу (нар. 1948 р.), відповідальність і сміливість якого зірвали бурхливі оплески в польському парламенті[556].

У 1990–1991 рр. польські відносини з Литвою були кращими, ніж відносини з Російською Федерацією, Білоруссю й Україною. Водночас Польща не підписала з Литвою жодної міждержавної декларації, а непорозуміння щодо польської меншини так і не були розв'язані. Невдала спроба закласти правову основу для політичних відносин пізніше відіграла важливу роль. Хоча, як і в інших випадках, політика «двох напрямків» дала представникам польської влади змогу усвідомити страхи сусідів Польщі і зрозуміти, чому модерна польська держава могла сприйматись як спадкоємець імперіалістичного минулого[557]. Коли наприкінці 1991 р. польські східні сусіди здобули незалежність, суперечності з Литвою стали першочерговою проблемою. Після краху Радянського Союзу історичні суперечки за Вільнюс опинилися в центрі уваги литовської дипломатії. Як виявилось, польська підтримка Литви під час кризи була найменшим, на що розраховували литовські діячі, і недостатньою для того, щоб позбутися страху перед Польщею. А оскільки це був переважно страх польської культури, жодна політична ініціатива Варшави не могла допомогти в цьому. Попри польську політичну підтримку провідні представники литовської влади говорили про польський націоналізм та імперіалізм, а також про можливість польського нападу на Литву та її подальшого поділу між Росією та Польщею. Литовські політики вимагали, щоб Польща не лише порядно діяла в теперішньому, а й виправила минуле. У 1992–1993 рр. литовська вимога до Польщі вибачитись за «окупацію» Вільнюса у 1920 р. наштовхнулась на відмову обговорювати історію, а польська вимога надання політичних прав польській меншині в Литві викликала литовський протест проти втручання у внутрішні справи країни.

Ця ситуація продемонструвала обмеженість польської східної політики «двох напрямків» і визнання східних сусідів як рівних національних держав. Коли польські східні сусіди насправді стали національними державами, ця політика застаріла. Рівноправні національні держави повинні з однаковою повагою ставитись до національних історій інших, а також мати змогу самостійно проводити власну внутрішню політику попри протести сусідів. Відтак дискусії навколо питань історії та меншин вимагають інших правових приписів, ніж право націй на самостійне існування як незалежних держав, що в 1990–1991 рр. було загальноприйнятою основою польської східної політики. На початку 1992 р. Скубішевський запропонував для розв'язання цієї дилеми політику «європейських стандартів». Так само, як політика «двох напрямків» перебільшила силу націй на схід від Польщі і в такий спосіб допомогла їм здобути незалежність, так і політика «європейських стандартів» перебільшила чіткість європейських правових норм і в такий спосіб посприяла привнесенню їх до колишнього Радянського Союзу. Інакше кажучи, коли Польща мала справу з радянськими республіками, вона розглядала їх як національні держави; коли ж мала справу з пострадянськими національними державами — вона вбачала в них партнерів у європейській інтеграції. Така політика могла спрацювати лише за умови, коли саму Польщу сприймали не як спадкоємицю національних традицій, а як невід'ємну складову Європи.