Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

місці, — додала Сатомі.

— А знімки? — поцікавився українець.

— Що знімки?

— Витерли?

— Їх там не було. SD-картка в моїй кишені.

— Добре, тримай у себе, — Левко продовжив інвентаризацію. — Покинули дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет…

— Намет у таборі, — підказав Ґрем.

— А, точно. Забув… Немає також газового балончика, GPS-навігатора і… паспортів.

Понишпоривши у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

— Авіаквитки теж відібрали.

— Знайшов проблему, — пирхнув Левко, — у мене є копії квитків на флешці, — хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston». — Проблема зараз — дістатися туди, де ми зможемо ними скористатись.

— Є щось, що можна застосувати як зброю? — поцікавилася Сатомі.

Ґрем і Левко озирнули безладно звалену в проході купу речей і спорядження.

— Нічого…

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховував. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши із собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні інструменти й сталеві шини. Уколовши Семену знеболювальне, Мел Барр управив кістку та почав накладати справжній гіпс.

— Перелом важкий, — із нотками вибачення промовляв він до Сьоми, — тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, проте це складна операція, й за тих умов, що я маю, провести її неможливо. Такі тут правила: хай що сталося, вирішуємо все самотужки. — Закусивши губу, Сьома пихкав, зі скам’янілою маскою відчаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу. Кістка зростеться, не турбуйтеся, та, боюся, нога лишиться кривою, а перелом нагадуватиме про себе болем аж до старості.

За чверть до шостої гіпс був готовий.

— Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

— «Кетанов», — кволо промовив росіянин.

— Тиждень можеш пити по 1–2 таблетки на день. Якщо закінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше як 10 днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

— Дякую, — витиснув Семен.

— Було б за що дякувати, — Мел Барр обернувся до Ґрема й Левка. — Маю кілька слів до вас… до вас усіх. Їх просив переказати містер Х’юз-Коулман.

— О’кей, — безбарвно зронив Лео.

— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання, — чоловік обвів рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили вільно пересуватися Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки ось це, — Барр видобув із сумки чотири браслети з опуклими синіми лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — запитала Сатомі.

— Радіомаяки, що надсилають безперервні короткохвильові сигнали, позначаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Їх носять усі. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву руку: зап’ястя обтискав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось по-особливому (світло не зникало та з’являлося, воно висихало, згущуючись до туманного густо-синього, потому розгоралося до сліпучо-блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки.

«У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар обманював. Українець пам’ятав, що у ґевалів із американськими штурмовими гвинтівками браслетів не було. Як і у Джейсона.

— Ми справді зможемо йти, куди заманеться? — прискалив око хлопець.

— Так.

Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на зап’ясток і защебнув замок. Тієї миті лампочка спалахнула. Секунд десять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, як і та, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув браслет. Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасться відімкнути без спеціального ключа.

Ґрем, Сатомі та Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.

— Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — проте щодо вашого пересування є одне обмеження. — Більшість коридорів усередині споруди освітлюють стаціонарні джерела світла, як-от, скажімо, цю галерею, — чоловік махнув рукою за спину, показуючи на вихід із «нори». — Однак у підземеллі під нами, набагато нижче за житлові приміщення, склади й лабораторії, є ходи, що їх обладнано сенсорами руху. Світло в них умикається лише тоді та лише там, де є рух. Здебільшого коридор огорнутий темрявою, тож тільки тоді, коли хтось уступить у галерею, автоматично спрацьовує освітлення. Так ось, вам суворо заборонено заходити в такі галереї та наближатися до приміщень, до яких вони ведуть. Це наказ Джейсона, і він попросив наголосити, що за його порушення вас буде жорстоко покарано, — лікар перевів подих. — Це зрозуміло?

Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання.

— Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті, а якщо так, то як далеко?

— Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи не досягнете найнижчих рівнів, а отже, не зможете вийти до лісу.

— Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам заборонено?

— На жаль, так.

— Я зрозумів.

Ірландець кивнув і підвівся.

— І ще дещо…

Хлопці й дівчина звели очі.

— Ви вже стикалися зі «службою безпеки» містера Х’юз-Коулмана? — промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.

— Хто це? — насупився Сьома.

— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири ґевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх «службою безпеки» чи «цереушниками», а сам Джейсон кличе хлопців «стрільцями», — Мел Барр вищирився, — як у кіно про ковбоїв, — а тоді різко посерйознішав: — Іноді вони корчать із себе туполобих качків, але насправді не такі. Остерігайтесь їх, будьте з ними дуже обережними… — Чоловік обвів студентів поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Джейсона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятати. Бо ви тут надовго.

Щойно лікареві кроки стихли в галереї, Сьома повернувся до Левка.

— Я тобі казав: нас не відпустять! — дивно було чути, яку розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь зціплені зуби та майже не розтиснені губи.

Лео подивився на товариша й несподівано для самого себе проказав:

— Я бачив письмена.

— Що? — Сьома не знав, чому дивуватися більше: почутому від Левка чи разючій, просто вбивчій зміні теми.

— Дорогою, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах. Ґуннар мав рацію: ці хлопці — ті, що вибехкали оце все, — вони мали власну писемність.

LXXXIII

13 серпня 2012, 12:18 (UTC -5)

Паїтіті

— Ти знаєш, що це за вертоліт?

Ґрем, побачивши, куди спрямований погляд українця, кивнув.

— «Eurocopter EC12 Colibri».

— Літав на такому?

— Ну… е… так, — відповів мулат. — У «Helicopter Academy» два типи тренувальних вертольотів — «Robinson R44»[106] і «EC12 Colibri». Трохи літав на останньому.

Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від «Colibri».

— Він долетить до гір? До Куско?

Ґрем довго думав перед тим, як відповісти.

— Якщо бак заповнено хоча б наполовину — так.

Левко стишив голос.

— Зможеш підняти його у повітря?

Ґрем здригнувся, вирячившись на українця.

— Що ти замислив?!

— Я поставив запитання,