Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Ґреме: чи зможеш ти підняти «Colibri» в повітря, якщо випаде така нагода?

Очі американця забігали.

— Так, — зрештою витиснув із себе він.

— Добре.

— Але ж ти не зможеш…

— На горішній терасі завжди чергують двоє перуанців: один — у східній частині біля входу до галерей, другий — у західній, коло ангарів. Учора їх змінили о 20:00. Сьогодні зранку була нова пара, котру поміняли двадцять хвилин тому — о 12:00. Тобто вартові змінюються що вісім годин: о 4:00, 12:00 і 20:00.

— Для чого ти це мені розповідаєш? — пополотнів Ґрем.

Не дивлячись на мулата, Левко відповів:

— Ні для чого… Все, що потрібно від тебе, янкі, — підняти вертоліт, коли він буде готовий. Зрозумів?

Очі Ґрема розширилися, він неохоче кивнув, беззвучно ворухнувши припухлими після побоїв губами.

LXXXIV

13 серпня 2012, 23:28 (UTC -5)

Паїтіті

Левко, Ґрем і Сатомі спали.

Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, переніс вагу на здорову ногу та, балансуючи в повітрі руками, випростався. Він мав у руці костур, але не спирався на нього, остерігаючись, що той рипне й розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись рукою за стіну «нори», росіянин дійшов до виходу та застиг у проході.

Визирнув, ховаючись у тіні.

Галерею заливало світло, неяскраве, та рівномірне: воно не лишало темних згустків по кутках.

Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхню частину стін коридору, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Шукав камери. Якщо за освітленими переходами ведуть спостереження, він заспокоїться, повернеться на матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає… і якщо він не помилився, припустивши, що охоронці пильнують лише верхню терасу… то він…

(…ці хлопці… що вибехкали оце все… вони мали власну писемність…)

…він спуститься в найнижчі галереї та подивиться, просто гляне, що там таке.

Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, що камер немає. Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни й став на костур. На секунду повернувся назад, присів навпочіпки біля купи речей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі й начепив його на шию. Чуття підказувало, що «Nikon» йому знадобиться.

Серце несамовито калатало. Сьома швидко пошкутильгав уперед, завернув за ріг, притулився до стіни та затамував подих. Груди під футболкою вібрували — серце влаштувало справжній землетрус. До всього дуже розболілася нога. Хлопець навмисно не ковтав увечері пігулок, не бажаючи, щоби знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він перебуватиме внизу.

«Нормальок… Заспокоїтись… Треба заспокоїтись… Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не вдавалось.

(…заборонено… це наказ… за його порушення вас буде жорстоко покарано…)

Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це робить? Він удруге в житті в цих переходах і легко може заблукати. Крім того, Джейсон…

(…хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?)

…якщо Джейсон дізнається, йому кінець. Злостиво скривлене обличчя з тонкими губами та скуйовдженим посрібленим сивиною волоссям виплило перед очима, утворившись із окремих точок, немов зображення на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так…

(…буде ЖОРСТОКО покарано…)

…ризикувати?

А втім, щось неухильно тягнуло, вабило хлопця донизу. Поклик був таким потужним, що Сьома відчував його фізично, неначе силу тяжіння. Подекуди думки про це лякали його більше, ніж обличчя Джейсона, що не сходило з-перед очей, і вартові-перуанці, що раптом могли закортіти зазирнути в глибини Паїтіті, проте опиратися таємничому потягові він не міг, навіть якби хотів. Ми ж неспроможні опиратися силі земного тяжіння, правда?

Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах спершу потемніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце нехай і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розмірений алюр. Придержуючи рукою фотокамеру, він посунув униз.

Відлуння кроків не було. Чорні камені поглинали звуки.

Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусідили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) та два рівні ходів зі складськими приміщеннями. Чимало стояло незайнятими, проте більшість було зачинено розсувними дверима з прозорого пластику та магнітним картковим замком. Дорогою хлопець зазирнув до п’яти таких кімнат; у чотирьох один на одному стриміли ящики з чорним камінням усередині. На кожному камені висів шматок картону з цифрами та написами, схожий на етикетку, й тільки одну кімнату було заставлено гірничовидобувним обладнанням — переважно понівеченим.

Усі переходи освітлювали стаціонарні лампи.

Досягаючи розгалужень, Семен завжди обирав відгалуження з найкрутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому швидше досягне глибинних рівнів.

Невдовзі Сьома опинився в залі з «тривимірною» підлогою та застиг у нерішучості. У холі було темно, проте він зауважив по периметру щонайменше десять ходів. Вибрав перший праворуч і продовжив спуск.

Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялися шматки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кайла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплавилися від надмірного виділення тепла. Траплялися кімнати, щоправда, зовсім крихітні, неначе келії ченців-самітників, усі — порожні. Галерея вужчала, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, неухильно сповзаючи вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулися по всій її довжині.

Діставшись чергового розгалуження, Сьома вирішив піти праворуч і надалі звертати лише так. Він не знав, куди це приведе, але тільки так міг сподіватися не заблукати в лабіринті.

Після третього чи четвертого розгалуження хлопець уперся в глухий кут.

«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»

Коридор обривався глухою, вдавленою стіною. Складалося враження, що якийсь гігантський хробак, який прогриз прохід, доповз до цього місця та здох.

Сьома розвернувся та пошкутильгав назад до розгалуження. Постоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження праворуч, гамуючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не роби цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так він майже напевне заблукає. Проте ноги самі несли хлопця вперед.

За тридцять кроків коридор вирівнявся та поширшав. Наприкінці росіянин побачив чорноту.

Від несподіванки Сьома прикусив язика та спинився. Якщо там черговий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачить нічого. Світлова сфера тягнеться вздовж коридору і… розчиняється в мороці, з якого тягне холодом.

Нерви знову пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не зважати на стукіт у грудях. Заціпившись (ліва рука — на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продовжується, проте не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку й