Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

два ліжка з кривими стінами без вікон була зовсім невеличкою, проте мала перегородку, за якою розміщувався санвузол, і могла таким чином забезпечувати життєві потреби пацієнта без виходу назовні. Вони оглянули приміщення, в результаті чого Іван переконався, що потрапити до його схову не зможе ніхто. Та десь в кутку над стелею несподівано загупало, і хлопець здригнувся.

— Що це?

— Ремонт, — відповів лікар. — Ти ж бачив, коли ми сюди йшли, що поверх добудовують. Скоро шоста година, і робітники підуть. Тоді буде тихо.

Він пояснював усе безбарвним голосом, з характерним старечим тремтінням, і пацієнт поступово заспокоювався. Проте сам лікар виглядав стурбованим. ак, ніби й справді відчував, що уночі, коли всі поснуть, може завітати Бурбура.

* * *

Вадим уже збирався додому, коли у двері ординаторської тихенько постукали. Увійшов Труш, з підозрою озираючись по кутах.

— Що там? — запитав Лужний. — Знову з мамою проблеми?

— Та ні, — нерішуче посміхнувся той. — Але знову родина… Дядько. Навіть і нерідний, але… одне слово, маю попіклуватися.

— Будь ласка, — розвів руками Вадим. — Ви його привезли?

— Та ні, ще тільки збираюся. Але хотів би попросити вас покласти на лікування до вашого відділення, як тільки привезу.

— Хіба ж ми кому відмовляли? — здивувався Лужний. — А що у нього? Від чого лікуватимемо?

— Знайдемо, — ухильно відповів інженер.

— Стоп, що це означає? — обурився Вадим. — На липовий лікарняний натякаєте?

— Який лікарняний? — засміявся Труш. — Дідові сто років! У такому віці болячок шукати не треба, самі знаходяться.

— Як сто? — остовпів Лужний. — Ви серйозно?

— Ні, жартую. Якщо бути точним, то сто чотири.

— Оце так… — почухав голову Вадим. — А все-таки, що його турбує? Може, краще до терапії?

— Ні! — замахав руками Труш. — Я вас знаю, тому й прошу. А діда особливо нічого й не турбує. Заслаб просто, кістки болять, суглоби. То покладете?

— Обов'язково, — завірив його Вадим.

Труш пішов задоволений, а одразу після нього з’явився Щерба.

— Ти можеш собі уявити, — поділівся Вадим. — Інженер наш приходив про діда домовлятися. Сто чотири роки!

— Немає у Труша ніякого діда, — заявив Андрій.

— Так щойно ж просив…

— Кажу тобі — немає. Я точно знаю, — повторив той.

— Ну, не діда, дядька.

— І дядька немає. Стоп…

Андрій надовго замислився.

— Ну, давай, — підганяв Лужний.

— Гм… — Щерба загадково посміхнувся і нарешті видав: — А що як це він?

— Він — то хто?

— Колісник старий. Архітектор. Автор первинного проекту нашої лікарні.

— Ти що, мариш? В Америці Колісник. Сам же казав. Це ти так довго думав, щоб таке видати?

— Ні. Зразу збагнув, та роки його рахував. І ти знаєш, ніби так і виходить.

— Але навіщо йому сюди летіти? Хіба у літаку померти! Він що, дурний?

— Ну, не треба так категорично, — заперечив Щерба. — По-перше у цьому віці давно вже час бути дурним. По-друге, сенс у такій подорожі є, принаймні, для Труша. Проектна документація втрачена. Припустімо, у ній якась підказка.

— Яка підказка? — не зрозумів Лужний. — Про що ти?

— Про скарби, про що ж іще? — розсердився Андрій.

— Ти серйозно? Я гадав, ці казки для Цекала з Хижняком, — тільки й промовив той у відповідь.

— А ти, я бачу, другий Костогриз. Куди серйозніше? Десь воно є, усі знають. А де ще може бути підказка, якщо папери втрачені? У голові старого. Якщо він проектував, керував будівництвом, то міг напоротися на щось, а вивезти не встиг.

— А у сто чотири роки навіщо воно йому? — усерйоз здивувався Вадим.

— Як сказати. Людина, яка володіє скарбом, намагається його реалізувати, перевести в якісь реальні блага. Людина, яка не володіє, але знає, де він лежить, намагається передати його у спадок. У старого Колісника немає більше нікого. Лише Труш. То чого зводити такі припущення у ранг неможливого?

Тепер вже замислився Вадим.

— Давай так, — запропонував Щерба. — Якщо привезе — госпіталізуй його. Знадобиться терапевт — закличемо на консультацію, хай лікування призначить, а де уколи робити — один чорт. А ми за той час розберемося, він чи не він. І невідомо ще, кому старий швидше підкаже — дурному Трушеві чи нам з тобою.

У будь-якій тривалій справі колись настає переламний момент. Саме так і сталося цього дня. Коли Ольга, спираючись однією рукою на плече Вересюка, а іншою на милицю, перескочила поріг Журбенкової квартири, там уже сиділи Хижняк і Цекало. Приємний аромат трав’яного чаю витав у повітрі і, всадовивши нових гостей, господар наповнив чашки. Прибулі пили, вимушено посміхаючись. Говорили ні про що, знаючи про справжню причину зустрічі.

Щерба, ввалившись до кімнати, одразу спростував тезу, що у Журбенка нікому не бракує місця. Усі заходились ущільнюватися, щоб вивільнити простір для нового гостя, а той лише зиркав на них з підозрою — надто ж на свою пацієнтку.

— Андрію Івановичу, — зрештою не витримала Ольга. — Я розумію, що лікарі не вітають панібратства з хворими, але ви вже пробачте, так склалася ситуація.

— Якщо подивитися на Вересюка, то такий висновок не напрошується, — парирував той. — Та й на хвору ви не надто схожі.

— Дякую за комплімент, — мило посміхнулася вона.

— Налийте і мені того пахучого чайку, як міцніше нічого не запасли, — змінив тему Щерба. — Знав би — сам приніс.

— Для міцнішого ще не час, Андрію Івановичу, — заперечив господар.

Останнім прийшов Вадим. Він здивовано обвів поглядом товариство та сухо привітався.

— Ну ось тепер, здається, усі, — промовив Журбенко. — Шановні колеги, сподіваюсь, що навіть зараз маю право на таке звертання. Я запросив вас, щоб запропонувати те, що за даних обставин є логічним. Так вже склалося, що у стінах нашого шпиталю відбувається щось незвичайне. Можливо, у цьому й справді винні духи наших попередників, що за твердженням декого, блукають у підвалах.

Вадим ніяково гмукнув. Усі ж інші мовчали, намагаючись здогадатися, куди той хилить. Журбенко продовжував:

— Без перебільшення можна заявити, що люди нашого фаху звикли днювати й ночувати у стінах, де працюють. Останнім часом у нашому закладі стало неспокійно, у чому значною мірою винні двоє моїх молодих друзів Роман та Ігор. Саме вони віднайшли в собі натхнення для пошуків сліду, що тягнеться з глибини століть. І їхні надбання у цій справі з-поміж присутніх найвагоміші. Тому зрозуміло, що це питання я обговорив насамперед із ними. І отримав згоду. А отже тепер пропоную всім, хто тут зібрався, об’єднати зусилля.

На якийсь час запала мовчанка, а потім Щерба обережно спитав:

— Зусилля у чому, пробачте?

— Поясню, — перейшов до конкретики Журбенко. — Наскільки мені відомо, пошуками тією чи тією мірою займаються усі. І ви також, Андрію Івановичу, як я чув. Навіть, розповідають, руку при цьому