Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— це відчайдушний науковець-дослідник, трохи споріднений з Річардом Голлібертоном, як і з самим Френсісом Скоттом Фіцджеральдом. Автор часто вживає термінологію кіно: «А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею». Сюжет — це набір Фіцджеральдових літературних засобів, які він мав напоготові. Зокрема, плутанина з ідентичністю (у цьому випадку плутанина з двома пацієнтами, які хворіють на різні недуги); втрачене давнє кохання замінюється новим. Усе це значною мірою не вписувалось у голлівудську ексцентричну комедію 1930-х років. А ще фігурують служниця та її афроамериканський залицяльник, які не дуже-то відповідають творчій манері Фіцджеральда.

Один зі скорочених варіантів цього оповідання опубліковано під назвою «Температура» в журналі «Маґазін странд» у липні 2015 року. На першій сторінці закінченого машинопису цієї версії Фіцджеральд написав своїм традиційним олівцем із твердістю № 2: «У папку з творами, що невдало починаються».

I

Це одне з тих оповідань, у яких героя з самого початку треба назвати Іксом або Г. Б. Бо ж воно зачіпає стількох осіб, що принаймні одна з них прочитає його і вважатиме себе провідним персонажем. Стосовно ж часто вживаної відмовки «Автор не мав наміру брати за зразок будь-кого з реальних людей»[213], то не варто й старатися, вона не зарадить.

Натомість ми відкрито ствердимо, що йдеться про Еммета Монсена; це ж бо його справжнє (або майже справжнє) ім’я та прізвище. Три місяці тому можна було дізнатися з ілюстрованих та звичайних собі видань[214], що він тільки-но повернувся з Оміджису[215] на пароплаві «Фуматакі-Наґурша» і зійшов на сушу в лос-анджелеському порту, маючи варту уваги інформацію про тропічні припливи та гриби. В ілюстрованих журналах Монсен фігурував завдяки тому, що був фотогенічний стрункий чорнявий красень у віці тридцяти одного року й мав на обличчі такий вираз, що спонукував фотографів казати: «Містере Монсен, чи не могли б ви ще раз усміхнутися?»

…отож я скористаюся новітнім привілеєм — розпочну оповідання вдруге. Місце дії — медична лабораторія в центрі Лос-Анджелеса, дві доби після того, як Еммет Монсен залишив пристань.

Приваблива дівчина (але не з тих, кому дістаються провідні ролі) розмовляла з молодиком, який розгадував електрокардіограми[216], тобто автоматичні записи ритмів серця — органа, що ніколи не славився як точний інструмент.

— Сьогодні Едді не зателефонував, — сказала вона.

— Вибачай, що я засльозився, — відповів він. — Це через мій задавнений свищ у пазусі. А ось кардіограми для твого альбому фотографій, знятих прихованою камерою.

— Дякую. Чи не вважаєш, що наречений мав би телефонувати своїй обраниці щоранку, якщо весілля має відбутися за місяць, а принаймні перед Різдвом?

— Послухай-но… Якщо він втратить роботу на фірмі «Водфорд Данн санз», то ви не зможете дозволити собі навіть злиденного весілля.

Старанно вивівши «Водфорд Данн санз» угорі на першій кардіограмі, лаборантка лайнулася короткою, зате непристойною каліфорнійською ідіомою, а тоді стерла написане й замінила його на ім’я та прізвище пацієнта.

— Мабуть, краще б тобі думати не про те, а про свою роботу, — додав лаборант. — Ці кардіограми належить надіслати…

Їхню мову перебили телефонні дзвінки, які не мали нічого спільного з Едді. Телефонували два лікарі, обидва дуже сердиті. Тож молода леді, немовби діставши гальванічний удар, розвинула гарячкову діяльність і за кілька хвилин опинилася в автомобілі — моделі 1931 року, що мав їхати до однієї з тих околиць, завдяки яким Лос-Анджелес став найрозкиданішим містом у світі.

Від першого місця призначення забивало дух, це ж бо був заміський маєток Карлоса Дейвіса[217], якого лаборантка кілька разів бачила в сіпаному старому кіно[218] й тільки одного разу — в новітній кіносистемі «Текніколор». Не те що з серцем цього молодика сталося щось недобре, — навпаки, воно билося належним чином. Дівчина везла кардіограму мешканцеві невеликого будинку в Дейвісовому маєтку, колись спорудженого для матері цього чоловіка, і якби нині Дейвіс перебував не на кіностудії, то таки трапилася б нагода поглянути на нього мимохідь.

Але такого не трапилося, тож, доставивши кардіограму куди треба, лаборантка на певний час зникає з цієї оповіді.

А зараз, як ото кажуть творці кіно, Камера переміщається всередину Будинку, і ми йдемо за нею.

Тим мешканцем був Еммет Монсен. На той час він сидів у вигідному кріслі й дивився на залитий травневим сонцем[219] сад, а лікар Генрі Кардіфф розпечатував великими руками конверт, щоб подивитися на кардіограму й ознайомитися з доданим до неї висновком.

— Я пробув там на рік довше, ніж треба було, — сказав Еммет, — і пив воду, як дурень! Чоловік, із яким я працював, додумався до того, що за двадцять років не випив ні краплі води, тільки віскі. Мав він шкіру як пергамент, був трохи підсушений — зрештою, не більш, ніж пересічний англієць.

На тлі дверей їдальні темною плямою промайнула покоївка, й Еммет озвався до неї:

— Марґерито! Чи правильно я вас назвав?

— Мене звати Марґеріллою, містере Монсен.

— Марґерілло, якщо подзвонить міс Ельза Голлідей, то я вдома. Тільки для неї. Більш ні для кого іншого. Запам’ятайте це ім’я — міс Ельза Голлідей.

— Так, сер. Пам’ятаю, як же таке забути. Я бачила її в кінематографі. Френк і я…

— Гаразд, Марґерілло, — ввічливим тоном перебив він. — Просто затямте, що для всіх інших мене немає вдома.

Дочитавши, доктор Кардіфф кількома рухами гіганта звівся й став задумливо походжати назад і вперед. Його підборіддя навперемін то спочивало на краватці, то вслід за пильним поглядом зверталося до люстри, немовби саме на ній крилися вісім років його медичної практики, щомиті ладні, як ангели-хранителі, спурхнути на допомогу. Коли Марґерілла вийшла, він знову всівся у кріслі й сплів руки так, що Емметові неясно постало в уяві стикування двох прогонів греблі в горах Гранд-Кулі[220].

— То що? — спитав Еммет. — Може, це пухлина? Якось я проковтнув шматочок гриба, гадаючи, що це креветка. Може, він учепився до мене? Знаєте, як ото жінки чіпляються. Тобто від них такого сподіваються.

— Це не рентгенівський знімок, — лагідно відповів доктор Кардіфф. Як на Еммета, надто вже лагідно. — Це кардіограма. Ото вчора я змусив вас лягти й прикріпив до вас дроти.

— Еге ж, — сказав Еммет. — Ви ще забули потяти штани на клаптики й висповідати мене наостанок.

— Ха-ха, — відгукнувся лікар таким механічним смішком, що