Читати книгу - "Танець недоумка"

випад, крок у мій бік. Я весь зіщулився. Вона скинула з мене женця якимось фантастично швидким, майже невловним рухом. У моїй голові промайнуло: «Хвала чорному пилку!» — адже її швидкості позаздрила б гримуча змія. Жнець устиг сіпнутися на прощання, устромивши в мене свої лапки. Так, ніби той кіт, тепер упав із моєї голови, але до останку намагався втриматися. І так ніби в цього кота були яструбині пазури.

— Швидко, але не бігом! — скомандувала Ірма й перша кинулася до виходу.

Ми були ззовні буквально через кілька секунд. Жнець не пішов за нами. Кров стікала в мене по обличчю кількома струмками. Я зняв шапку, набрав пригорщі снігу й приклав до голови. Потім обережно обмацав шкіру. Подряпини були досить глибокі, але шматки скальпа не висіли. І за це дякую.

— Треба закінчувати, — поквапила Ірма. — Але без тебе. Вали по транспортер. Тільки швидко!

Я кинувся до біостанції, де ми планували позичити всюдихід. Залишалося хвилин двадцять до того, коли перші женці почнуть виходити зі ступору. Була небезпека, що ми не встигнемо. Але на той момент мене лякало навіть не те, що наш план може зірватися. Мене лякало усвідомлення, що безкровної евакуації не вийде. Сумнівів уже не залишилося — женці вбиватимуть.

7

…Пустир. Мільйони метеликів-сонцевиків — немов найніжніші квіти, що колишуться на вітрі. До чорних дверей у білій стіні залишається не більше десяти кроків. Там нагорі байдужі руки кладуть нові й нові цеглини поверх тріпотливих оксамитових крил чорно-помаранчевих метеликів. І крила ці тремтять і рвуться вгору, наче хочуть змусити злетіти саму будівлю… А тут, унизу, я повинен зробити ще десять болісних кроків. Ще десять разів опустити ногу на хмару метеликів, що густо обліпили кожну травинку й іскриться жовтогарячим візерунком. Тепер від того хрускоту, який видають їхні тільця під час загибелі, ще й почало нудити. Сильно, непереборно нудити, перебиваючи подих і позбавляючи волі. Але я повинен дійти.

«Це ж просто сон», — ласкаво каже голос у моїй голові.

«Знаю, — відповідаю я. — Але те, що за чорними дверима, — справжнє».

«І що ж там?»

«Мій найбільший страх. Я повинен увійти, щоб зупинити це».

«Зупинити що?» — безтурботно запитує голос.

«Зупинити кошмар», — упевнено відповідаю я й ступаю.

Жах і огида захльостують мене з непереборною силою. І, здається, я ступив уже набагато більше, ніж десять кроків… Набагато більше, ніж сто… І чорні двері, нарешті, опиняються просто переді мною. Беруся за клямку. Відсапуюся, важко впершись лобом у залізну обшивку. Всупереч полуденній спеці, двері холодні. Холодні й мокрі… Я хотів відчинити їх, але чомусь не міг підняти руки. А коли вирішив подивитися, що з ними, — відчув, що підняти повіки теж не вдається. Паніка миттєво спалахнула шаленим, ірраціональним бажанням закричати, але кричати я теж не зміг.

Спекотний пустир із мільйонами метеликів остаточно вивітрювався з моєї голови, поступаючись місцем реальності.

У реальності був біль.

Біль пронизав грудну клітку до хребта. Я хотів застогнати, але тіло немов не належало мені. Болісна спроба поворухнутися виявилася абсолютно марною. Моє тіло рівномірно дихало, пристебнуте до чортового металевого стільця, і я не міг навіть просто розплющити очі. Тим часом ребра заболіли ще дужче, наче їх стиснули величезні обценьки.

— Множинні переломи, — пролунав голос темношкірого.

— Могло бути гірше, — відповів уже знайомий жіночий.

Величезні обценьки зникли. «Руки, — здогадався я. — Він стискав грудну клітку руками».

— Якщо тільки ребро не проткнуло легеню, — із сумнівом сказав темношкірий.

— А якщо проткнуло? Не доживе до ранку?

— До ранку, можливо, доживе…

— До ранку встигну. А потім із ним у будь-якому разі — все.

Пролунали кроки — темношкірий пішов. Задзижчали замки, відчинилися двері.

— Якщо стане кашляти кров’ю — усе ж поклич, — сказав він наостанок.

— Домовилися.

— І якщо тобі знову стане погано…

— Теж покличу, — відгукнулася жінка. — Іди.

Двері грюкнули. Я спробував поворухнутися, але знову відчув себе просто пасажиром у власному, ніби сплячому, тілі. Аж раптом глибоко вдихнув. Вдих відгукнувся новим імпульсом болю, і я мимоволі застогнав. Усвідомивши, що знову можу рухатися, несміливо розплющив очі.

Моя допитувачка сиділа навпроти, уткнувшись носом у планшет.

— Опритомніли? — запитала вона, не змінюючи положення.

— Знову ви?

— Ви засмучені? — її відповіді були схожі на фехтувальні випади.

— Як почуваєтеся?

Вона підвела голову, здивовано подивившись на мене крізь напівпрозору поверхню маски. Жаль, я не міг роздивитися очей.

— А ви? — тон був дивний. У ньому водночас лунали ворожість і подив.

— Не знаю, — відповів я, бо й справді не розумів. — У мене все болить.

— Минеться, — допитувачка вимовила це таким тоном, ніби сказала «начхати». — Ми повинні продовжувати.

— Що відбувається в ці моменти?

— У які?

— Коли я не пам’ятаю.

— Нічого. Ви відключаєтеся.

— Того разу сталося щось іще. Той хлопець на підлозі…

— Це не повториться, — перебила вона. — Я хочу, щоб ви згадували далі. Якщо, звісно, маєте бажання побачити доньку. Ви ж хочете?

— Так.

— Тоді напружтеся. Колонію раптово атакували невідомі істоти. Женці. Ніхто не знає, звідки вони взялися, і ніхто не був готовий. Це про щось вам говорить?

Я кивнув. Її темношкірому колезі я так нічого й не розповів. Ані слова про Ірму, Алекса і про те, що ми накоїли.

— Що було далі? — запитала жінка.

— Нічого не пам’ятаю…

— Давайте допоможу, — сказала вона, тицьнувши рукавичкою у свій планшет. — У ніч атаки ви вирішили скористатися ситуацією по-своєму. Пригадуєте, що ви зробили?

Я пам’ятав, що ми збиралися робити в ту ніч. Але того, як ми це робили, у моїй голові не було. Я чесно копирсався в пам’яті, намагаючись відшукати хоч щось, але щоразу все мов туман огортав. Так само не пам’ятав, що сталося далі. А спроби розсіяти цю пелену відлунювали відчуттям страху. Навіть жаху. Такого сильного, що я б, либонь, багато віддав, аби лише моя пам’ять назавжди залишалася за цією завісою.

— Ні… — я похитав головою.

Моя допитувачка кивнула, ніби іншої відповіді й не очікувала.

— Ви викрали резерв спеціального озброєння, — вона сказала це тоном судді, що читає вирок. — Тепер дуже просте запитання: де він?

— Я й справді не пам’ятаю, де він… — жалібно повторив я.

Жінка подалася вперед, наче хотіла пришпилити мене поглядом до стінки:

— То згадуйте! Ми взнаємо, де арсенал, навіть якщо доведеться викачати ваш мозок через трубочку!

Лампи горіли ледь на половину потужності. Через це обстановка в кімнаті для допитів набула якогось недоречного затишку.

— Шукайте образи, — сказала вона м’якше. — Наприклад, ваша донька. Ви ж пам’ятаєте, як повернулися до неї того ранку? Вона спала? Чи, може, зустрічала вас біля дверей?

Ельза… Сама лише згадка про неї наче розвіяла стіну імли. Я йшов до неї вранці. Поспішав повернутися до моєї маленької Ельзи…

До світанку було ще далеко. Ми закінчили свої справи з арсеналом, і зараз Алекс морочився з камерами, підмінюючи їхні електронні спогади вчорашнім відео порожніх коридорів. Ірма залишилася йому допомагати, а я побіг до Ельзи. Хвилювався, що вона прокинулася серед ночі в порожньому домі й плаче.

Сніг відбивав сяйво ліхтарів, підсвічуючи все сріблом. Доріжки тут і там перекривали свіжі сипучі, як крупа, білі перемети. Стрілянина давно вщухла. Я чув, що наші терміново евакуювали частину табору. Усе йде за планом. Ось-ось в арсенал примчить комендант. Але ми встигли. Це