Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ця постать — вже не була Мішель Флешар, це була Горгона. Нещасні у розпачі стають страшні. Селянка перетворилася в Евменіду[125]. Ця проста, темна, несвідома, груба селянка дійшла раптом до епічних розмірів відчаю. Велике горе колосально розширяє душі. Ця мати — то було вже материнство. Те, що вміщає в собі все людське, стає надлюдським. Вона стояла там, край яру, перед цим бушуванням вогню, перед цим злочином, наче якась моторошна сила. Вона кричала, як тварина, а на вигляд була, як богиня. Це лице, що кидало прокльони, здавалося вогненною маскою гніву. Не було нічого величнішого за блиск її очей, сповнених сліз. Її погляд метав на пожежу громи.
Маркіз слухав. Все це падало на його голову. Чулися незв’язні зойки замість слів, але вони рвали душу.
— А! Господи! Діти мої! Це ж мої діти! Рятуйте! Гасіть! Поможіть! Але ж ви розбійники! Чи є хтось тут? Але ж мої діти згорять! А, он Жоржетта! Мої діти, Гро-Ален, Рене-Жан! Та що ж це робиться? Хто кинув туди моїх дітей? Вони сплять. Я божеволію! Це щось неможливе. Рятуйте!
Тимчасом велика метушня зчинилася в Турзі і на плато. Увесь табір збігся до огню. Обложники після картечі мали тепер справу з пожежею. Говен, Сімурден, Гешан давали розпорядження. Що робити? У пересохлому струмку можна було набрати хіба кілька відер води. Розгублення й жах зростали. Увесь край плато був укритий зляканими обличчями, які невідривно дивилися на пожежу.
Це справді була страшна річ.
Дивитися і не мати змоги нічого зробити!
Полум’я по сухому плющу перекинулося на верхній поверх. Там було горище, повне соломи, і воно враз спалахнуло. Вогонь танцював. Радість огню — зловісна й страшна річ. Здавалося, що чиєсь злочинне дихання роздмухує вогонь. Так немов жахливий Іманус геть увесь перетворився у страшний вихор, немов це його потворна душа стала пожежею. Поверх, де містилася бібліотека, ще не був охоплений полум’ям, висота його стелі і товщина його мурів відсувала на якийсь час момент, коли він спалахне, але ця фатальна хвилина наближалася. Пожежа лизала його знизу і гладила зверху. Його торкалися страшні поцілунки смерті. Внизу був киплячий льох, вгорі — палаюче склепіння. Проломиться стеля, і його засипле червоним жаром. Провалиться підлога, і все впаде в киплячий казан. Рене-Жан, Гро-Ален та Жоржетта ще не прокинулися. Вони спали глибоким і чистим дитячим сном. І крізь заслону полум’я та диму, що то закривала, то відкривала вікна, їх видно було в цьому вогненному гроті, в цьому метеоричному світлі. Вони лежали спокійні, граціозні, нерухомі, немов це троє дітей-Ісусів довірливо спали в пеклі. Тигр заплакав би, бачачи ці троянди в страшному вогнищі, ці колиски в могилі.
Тимчасом мати ламала руки.
— Горить! Чи ви глухі, що не біжите на допомогу? Там же згорять мої діти! Людоньки, рятуйте! Я йшла сюди дні і ночі, і от що я знайшла. Рятуйте, допоможіть! Це ж ангелята, ви бачите, це ж ангелята! Що вони зробили, ці невинні душі? Мене розстріляли, а їх палять! Що ми зробили такого? Рятуйте, допоможіть, врятуйте моїх дітей! Чи ви чуєте мене! І собаку б пожаліли, і до собаки мають жалість!. Мої діти, діти мої! Вони сплять. А, Жоржетта! Я бачу її маленький животик. Рене-Жан! Гро-Ален! Це ж так їх звати. Ви ж добре бачите, що я їхня мати. Та що ж це твориться тут? День і ніч я йшла. І сьогодні ранком я говорила з однією жінкою. Допоможіть, допоможіть! Рятуйте! Та ви ж страховища, а не люди. Це ж жах страшний. Старшому тільки п’ятий рік, а маленькій тільки два. Я бачу їхні маленькі голі ніжки. Вони сплять, пречиста діво! Рука неба мені їх повертала, і рука пекла забирає їх. Тільки сказати, скільки я пройшла! Я ж годувала моїх дітей молоком. Я вважала за таке нещастя, що не могла їх знайти! Майте ж жалість до мене! Я хочу мати своїх дітей, мені потрібні мої діти! І це правда, що вони там у огні! Погляньте на мої бідні ноги, які вони скривавлені. Допоможіть! Хіба ж це можливо, щоб були на землі люди, які залишать бідолашних малюків отак померти. Допоможіть! Та це ж вбивство! Хіба може бути ще щось подібне. Ах, розбійники! Що це за страшний дім? У мене вкрали їх, щоб убити! Боже милосердний, я хочу своїх дітей. О, я не знаю, що я зроблю! Я не хочу, щоб вони померли. Допоможіть, допоможіть, допоможіть! О, коли вони так умруть, я вб’ю самого бога!
Водночас із страшними благаннями матері на плато і в ярку лунали голоси:
— Драбину!
— Нема драбини.
— Води!
— Нема води.
— Там угорі, в башті, на другому поверсі, є двері.
— Вони залізні.
— Вибийте їх.
— Неможливо.
А мати з подвоєною силою кидала свої розпачливі заклики:
— Та гасіть же! Поможіть! Поспішайте ж! Або вбийте мене! Мої діти, о мої діти! Вирвіть їх з вогню або киньте й мене туди.
В перервах між цими зойками чулося спокійне потріскування пожежі.
Маркіз помацав кишеню і витяг з неї ключ від залізних дверей. Потім, нахилившись, він увійшов під склепіння і повернувся в прохід, крізь який він врятувався.
II. ВІД КАМ’ЯНИХ ДВЕРЕЙ ДО ДВЕРЕЙ ЗАЛІЗНИХ
Вся армія була в нестямі через неможливість урятувати дітей. Чотири тисячі людей не могли допомогти трьом дітям. Таке було становище.
Драбини дійсно не було. Послану з Жавене драбину не привезли. А пожежа розливалася, як розверстий кратер. Смішно було б думати залити її водою з напіввисхлого струмка. Це було б все одно, що вилити склянку води у вулкан.
Сімурден, Гешан та Радуб спустилися в ярок. Говен піднявся у зал третього поверху башти, де був обертний кахмінь, таємний прохід і залізні двері до бібліотеки. Це звідси Іманус запалив сірчаний гніт, це звідси вийшла пожежа.
Говен взяв з собою двадцять саперів. Був єдиний спосіб добратися до бібліотеки — це виламати залізні двері. Відімкнути їх було неможливо.
Почали рубати сокирами. Сокири ламалися. Один із саперів сказав:
— Сталь кришиться об це залізо.
Дійсно, двері були з кутого заліза, скріплені болтами в три дюйми завтовшки.
Взяли ломи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’яносто третій рік», після закриття браузера.
