Читати книгу - "Готель"

гайка, розвернувся, проїхав путівцем, вибрався на шосе № 245 і, задоволено мугикнувши, звернув на північ.

В Коламбусі Огілві заправився, обравши для цього на околиці міста маленьку придорожну крамницю з двома старомодними бензоколонками, освітленими єдиним ліхтарем. Машину він поставив так, щоб капот її був за світляним колом.

Власник крамниці спробував почати з ним розмову — мовляв, гарна нічка й чи далеко їдемо, але Огілві на це нічого не відповів. Купивши півдюжини плиток шоколаду, він рушив далі.

Залишивши позаду ще дев’ять миль, він в’їхав на територію штату Алабама.

Обабіч шосе миготіли назви містечок. Вернон, Салліджент, Гемілтон, Расселвілл, Флоренс — останнє, як повідомляв рекламний щит — уславлене на всі Сполучені Штати виробництвом унітазів. За кілька миль від Флоренса починався штат Теннессі.

Рух на дорозі був не дуже жвавий, «ягуар» слухняно мчав уперед, а коли зійшов місяць, їхати стало ще приємніше. Головне ж — поліція наче вимерла.

На душі в Огілві було легко й весело.

За п’ятдесят миль на південь від Нашвілла, біля Коламбії в штаті Теннессі, він звернув на шосе № 31.

Тут рух був жвавіший.

Важкі тягачі з причепами, пронизуючи темряву сліпучими променями фар, з гуркотом сунули на південь, до Бірмінгема, і на північ — до промислових центрів Середнього Заходу. Водії легкових автомашин раз у раз виходили на обгін — шофери ваговозів на це не зважувалися. Огілві й собі вийшов з ряду, щоб обійти повільний автофургон, але швидкість при цьому збільшив ненабагато — в межах дозволеного. Він зовсім не хотів привертати до себе увагу порушенням правил руху. Через якийсь час він помітив, що легкова машина, яка йшла слідом за ним і на такій самій швидкості, теж обігнала автофургон. Огілві поправив дзеркало — щоб не сліпило світло фар — і зменшив швидкість, дозволяючи обгін, але машина, що їхала позаду, на обгін не пішла, і Огілві, не звертаючи більше на неї уваги, додав газу.

Через кілька миль він помітив, що машини попереду починають гальмувати. їхні задні ліхтарі застережливо миготіли. Висунувши голову у вікно, він побачив, що промені фар дворядного руху трохи далі зливаються в один ряд. Очевидно, попереду сталася аварія.

А потім, за крутим поворотом, він зрозумів справжню причину затримки. Два ряди поліційних машин служби безпеки руху штату Теннессі, поблискуючими червоними ліхтарями, вишикувалися обабіч шосе. Дорогу перегороджував бар’єр із стоп-сигналом. І в тут ж мить на машині, що їхала слідом за ним, теж засвітився і замиготів поліційний ліхтар.

Як тільки «ягуар» зупинився, до нього звідусіль кинулися полісмени з пістолетами напоготові.

Затремтівши, Огілві підняв руки.

Смаглявий сержант відчинив дверцята.

— Не опускайте рук, — наказав він, — і вилазьте повільно. Ви арештовані.

16

Крістіна Френсіс зачудовано промовила:

— Ну от, знову! Ви вже другу чашку кави берете в обидві долоні, так, наче хочете зігріти руки.

По-пташиному стріпнувшись, Олберт Уеллс усміхнувся до неї через стіл.

— А ви дівчина спостережлива. На це не кожен звернув би увагу.

Вони сиділи в головному залі готельного ресторану. За ту годину, що вони тут пробули, ресторан майже спорожнів, і лише за кількома столиками ще сиділи люди, допиваючи каву з лікером.

Макс — старший офіціант — підійшов і зупинився за крок від їхнього столика.

— Бажаєте ще чогось, сер?

Олберт Уеллс глянув на Крістіну. Дівчина похитала головою.

— Та ні. Мабуть, більше нічого. Можете принести рахунок.

— Гаразд, сер. — Макс кивнув Крістіні: мовляв, він пам’ятає про їхню ранкову домовленість.

Коли старший офіціант відійшов, маленький чоловічок сказав:

— То щодо кави. На півночі старатель нічого марно не витрачає, бо від кожної дрібнички може залежати його життя. І від тепла, що в чашці з кавою — теж. А потім це стає звичкою. Звісно, я міг би її позбутися, але, По-моєму, про деякі речі не слід забувати до самої смерті.

— А що ж ви шукали на півночі?

— Уран, кобальт. Але головним чином — золото.

— І знаходили його? Я маю на увазі золото.

Він кивнув.

— Біля Єллоунайфа, Великого Невільницького озера. Там його миють з дев’яностих років минулого століття. Останні великі гони були в 1945 році. Комусь, звісно, щастило більше, комусь — менше. Але навіть до найщасливіших фортуна часом оберталася спиною. Пригадую… — Він замовк, бо в цю мить старший офіціант поставив на стіл тацю, на якій лежав рахунок.

— Розказуйте далі, — попросила Крістіна.

— Та це довга історія. — Він узяв рахунок і перебіг його очима.

— Ну, будь ласка, мені дуже цікаво, — сказала вона.

Він підвів голову, і їй здалося, що він насилу стримує сміх. Старий подивився на Макса, потім перевів погляд на Крістіну. Потім вийняв олівець і підписався під рахунком.

— Це було в тридцять шостому році, — почав він, — під час одного з останніх спалахів золотої гарячки в районі Єллоунайфа. Я тоді саме розвідував береги Великого Невільницького озера. Нас було двоє: я й один хлопець на ім’я Гаймі Екстайн. Гаймі прибув туди з Огайо. Перед тим торгував готовим одягом, старими автомобілями й іще казна чим. Хлопець він був заповзятливий і міг перебалакати будь-кого. Але вмів також і викликати до себе симпатію. До Єллоунайфа він приїхав з невеликою сумою грошей. А я на той час розміняв свій останній долар. Отож Гаймі взяв мене в партнери, закупив харчі. — Олберт Уеллс задумливо ковтнув води із склянки. — Доти він жодного разу не ставав на лижі, не знав, що таке вічна мерзлота й не вмів відрізнити сланець від кварцу. Але ми зразу ж заприятелювали… Перший місяць чи два — а на півночі втрачаєш лік часу — нам не щастило. А потім одного дня, біля гирла Єллоунайфа, ми сіли закурити і, сидячи, я знічев’я — за звичкою старателів — одколов від породи з окисом заліза кілька шматочків і поклав їх у кишеню. А тоді, вже на березі озера, я промив ту породу — і в ковші заблищало грубозернисте золото! Ми, звісно, кинулися назад і прикрили те місце, де лишився слід від молотка, мохом. А через два дні дізналися, що та ділянка вже застовпована. Такого удару я зроду не переживав. Застовпив її якийсь старатель із Торонто, причому майже рік тому, а потім повернувся на схід, так і не дізнавшись, на що він натрапив. А закон там такий: якщо, оформивши на себе ділянку, ти протягом року не починаєш працювати на ній, то твої права на неї анулюються.

— І скільки вам треба було чекати?

— Золото ми знайшли в червні. А