Читати книгу - "Війни Міллігана"

легко уявити, як наступні двадцять чи тридцять років він сидить у закритих палатах таких установ.

Він не хотів більше так жити.

Раніше йому вже доводилося погрожувати самогубством для того, щоб маніпулювати людьми, але цього разу він дійшов межі. Терпіти все це забракло сил.

Йому вдалося пізнати вільне життя без тавра імені «Біллі Мілліган». Життя, у якому можна було досягти чого завгодно. На жаль, суспільство ніколи йому не дозволить насолоджуватися таким життям. Найкраще, що він тепер міг зробити, — померти. Куди б там не вів далі шлях — якщо він узагалі кудись веде, — у нього буде можливість розпочати інше існування. Він не знав, що на нього чекає після смерті, але що завгодно краще за це пекельне коло, за ці обертальні двері без виходу.

Він хотів піти.

Але як?

Терапевтична команда цілодобово стежила за ним — він навіть у туалет не міг сходити, щоб за ним ніхто не наглядав. Жодної можливості уникнути спостереження. Через попередні спроби накласти на себе руки лікарі наказали не дати йому жодної можливості вкоротити собі віку. Під час сплутаного часу аллен, артур і рейджен постійно сперечалися з приводу самогубства. Зрештою рейджен визнав правоту артура: єдиною можливістю захистити себе від розумових та душевних катувань була смерть. Маючи свідомий вибір урвати все це, вони отримували контроль над власними долями.

Зрештою вони погодилися на смерть від голоду.

Це рішення задовольнило всіх. Біль від голоду триватиме лише кілька днів — а потім почнуться галюцинації та відчуття ейфорії. А далі вже нічого — жодних розумових і душевних страждань. Назавжди.

Цього разу це не спроба маніпуляції. Він більше не міг терпіти експлуатацію лікарень, політиків і ЗМІ. А жити з обвинуваченням у вбивстві людини, яка насправді жива, — це вже занадто.

Він почав поступово знижувати кількість калорій — щоб дітям було не так важко. артур вирішив підготувати дітей і попросити їх бути сміливими. Він розповів їм, що вкрай важливо зовсім перестати їсти, і тоді всі вони зможуть переїхати у новий дім — дім, де в кожного буде власна кімната, а не одна загальна. Звісно ж, діти погодилися — яка дитина від такого відмовиться?

Голодування не особливо шокувало організм. Уже за тиждень він більше не відчував голоду. Оскільки він і досі перебував під особистим наглядом, санітари скоро помітили, що він їсть лише кілька шматочків на день. У записках медсестер з’явилися інструкції санітарам — заохочувати Міллігана більше їсти. Його почали щодня зважувати. Потім двічі на день. Потім почали погрожувати позбавити цигарок, якщо він не почне більше їсти — Біллі знизав плечима і сказав, що куріння все одно шкідливе для здоров’я.

Він нікому не розповідав, що саме планує. І ніхто не знав, що всередині він уже помер.

Після кількох днів часткового голодування аллен зібрав дітей, щоб пояснити, що все йде за планом:

— Ми нарешті тут, у кімнаті смерті. Вам буде трохи боляче й хотітиметься їсти. Але потім це станеться — і в кожного з нас буде власне місце. Ми всі нарешті зможемо робити те, що хочемо. Кожен з нас зможе постійно лишатися на сцені. І ми всі знов зустрінемось — у іншому світі.

Звісно ж, він брехав. Але артур теж не знав, що ще їм сказати.

Діти плакали від голоду, через що всі посварилися. Зрештою після раціональних пояснень вдалося дійти згоди. На шостий день усі зібралися востаннє. Остання зміна особистостей, остання амнезія — і переродження. Нарешті фінал — усі його особистості прийняли смерть.

Більше в голові голосів не було. Запала повна тиша. Це вперше в житті він справді хотів померти.

Адміністрація клініки не сприймала його голодування всерйоз, аж поки він зовсім не перестав їсти. Тоді їм довелося визнати існування проблеми. Вони спробували з ним домовитися — думали, він знов веде якусь маніпулятивну гру.

— Скажи нам, чого ти хочеш, — тобто «ми виконаємо твої вимоги, якщо ти почнеш їсти».

— Я нічого не хочу. Просто дайте мені спокій.

Він не став нічого оголошувати — просто одного дня зовсім припинив їсти. Прийшла нова зміна персоналу, і 2 січня 1987 року психіатр записав: «Сьогодні Біллі увесь день нічого не їв. За ним треба спостерігати — можливо, він захворів чи підхопив інфекцію».

Наглядач прийшов кликати всіх на вечерю і запитав Біллі:

— Агов, друже, хіба ти не голодний?

Він усміхнувся й похитав головою.

— Ти що, під кайфом?

Той продовжував усміхатися.

— Ну, якщо не хочеш їсти — добре.

Наступного ранку Біллі відмовився від сніданку, і лікарі прийшли його оглянути.

— Просто дайте мені спокій, — сказав він, не піднімаючи очей від підлоги. — Я щасливий і задоволений. Просто залиште мене.

— Зробіть аналіз крові, — наказав лікар. — Перевірте на наркотики.

Аналіз нічого не виявив.

Перші кілька днів у газетах писали, що він їсть таємно, і департамент прислав нових наглядачів.

Біллі перестав говорити. Було приємно усвідомлювати, що вони більше не мали над ним влади. Він сам контролював своє життя. А їм лише доведеться винести його тіло звідси, коли він помре. Так, вони найбільше хотіли десь його зачинити — але так і не змогли зачинити його розум. Тепер і тіло буде на свободі — він іде звідси.

Біллі з подивом усвідомив, що це найщасливіші дні його життя. Кінець був близько. Скоро вже все завершиться. І це приносило йому задоволення. Він жалкував про своє життя. Було шкода через те, як він ставився до людей — використовував їх, завдавав болю. Особливо він шкодував, що зробив з тими трьома нещасними жінками, коли був не при розумі.

Але себе він не жалів, бо знайшов вихід. Звісно, було б добре стати мухою, сісти на стіну й послухати все, що скажуть люди, коли його не стане. Та зрештою йому було все одно. Кортіло нарешті дізнатися, що ж там далі.

У грудях щось запекло, наче йому вирвали серце. Одна частина його підштовхувала далі: «Уперед! Зроби це! Ходімо далі! Зробімо наступний крок!» А інша — крихітна частинка інстинкту виживання — шепотіла: «Ні… ні…»

Біль був не фізичний, ні — то були нестерпні муки в серці. Усі тривоги й страждання, яких він зазнав за життя, нарешті знайшли притулок, і це боляче пеклó десь у душі. Він знав, що цей біль можна тимчасово вгамувати випивкою чи наркотиками, але він все одно нікуди не дінеться і чекатиме там же, поки ти протверезієш. Цей біль — ознака того, що час іти. Його не почути стетоскопом —