Читати книгу - "Розколоте небо"

хрипко сказала жінка.

Її груди підіймалися від частого важкого дихання, оголені ноги, колись такі міцні й пружні, схожі на пляшечки, стали тоненькими. Здавалося, що то самі кістки, щільно обтягнені жовтою шкірою, лише неприродно виступали колінні суглоби. Марічка вкрила матір.

– А Сонечка, здається, погладшала, – сказала Марічка.

Вона підняла сорочечку дитини.

– Дивись, у неї животик побільшав, – похвалилася подруга. – І ніжки вже не такі худенькі.

Варя завагалася, чи потрібно сказати Марічці правду. Було помітно, що дитинка зовсім охляла і почала пухнути від голоду.

– А я кажу, що дитина погладшала так, як мої ноги, – втрутилася у розмову тітка Фенька, свекруха Марічки, – а вона мені не вірить. – Жінка підняла спідницю, показавши неприродно повні ноги. – Швидше б уже відмучитися. Нема вже сили жити.

– Ні! Неправда! – Марічка взяла на руки дитину. – Скажи, Сонечко, що наша бабця все наговорює.

Лише тепер Варя помітила в очах Марічки якийсь нездоровий блиск. І розмовляла Марічка якось дивно, швидко і надто збуджено.

– Незабаром повернеться наш татко, – говорила Марічка до дитини. – Він привезе нам багато-багато хліба! Татко нас любить, він нас забере до себе в місто. А там є їдальні, є магазини, а в них і хліб, і цукерки, і олія! Все-все! Моя донечка буде їсти солоденькі цукерочки. Так, Соню?

– І таке завжди, – пожалілася тітка Фенька. – Невже не зрозуміло, що Павла вже не треба чекати?

Марічка зиркнула недобре на свекруху і знову до дитини:

– Погана у нас бабця! Так, донечко?

– Марічко, ти не захворіла? – обережно запитала Варя.

– Ні! З чого ти взяла таке?

– Мені здалося…

– А нам нічого не здається! Так, моя лялечка? – поцілувала дитинку у лоба.

– Я принесла трохи харчів, – сказала Варя, поставивши глечик на стіл. – Тут ще трохи круп.

– Ось і добре! – весело сказала Марічка. – Зараз будемо їстоньки.

– То я піду?

– Іди, Варю, йди! – відповіла Марічка, не поглянувши у її бік.

Розділ 71

– Слухайте, що я вам зараз розкажу! Не повірите! – почала Ольга радісно, ледь встигла переступити поріг. Вона швидко роздяглася, всілася на лавку.

– Що ж таке незвичайне трапилося? – поцікавився Павло Серафимович.

– Як ви вже чули, – почала Ольга, покривши плечі хусткою з голови, – замість повішеного голови колгоспу призначили Щербака. Кажуть, що тимчасово, поки скличуть колгоспні збори і виберуть нового.

– Це ми вже чули, – сказав батько.

– Уранці усе керівництво поїхало у район чи то на нараду, чи хтозна, куди їх чорти понесли, – продовжила Ольга. – Я відпросилася і сьогодні була вдома. Аж бачу – люди кудись поспішають. Я на вулицю – біжать у колгосп із торбинками, з мішечками, з вузликами – хто з чим. Дізнаюся, що роздають зерно колгоспникам. Хто, що і скільки – ніхто не знає. Я за Івана і теж туди! У коморі стоять ваги, і сам Кузьма Петрович роздає кожному члену колгоспу по кілограму пшениці і по півкіло гречки. Якби ви бачили, що там коїлося! Жінки руки намагалися йому цілувати! Воно ж, звичайно, дав потроху, але ж те зерно може врятувати чиєсь життя. Може, для когось та гречка як порятунок від вірної погибелі. Чи не так?

– І ви своє отримали? – запитав батько.

– Так! І на Івана дав, і на свекрів, хоча ті вже не в силах були дійти. Я і вам принесла жменьку гречки.

– Навіщо? – сказала Варя. – Ми ж більше, ніж ти, виміняли борошна.

– Не вам, так дітям кашка або супчик буде! – Ольга урочисто поклала на стіл вузлик.

…Варя подоїла корову, зупинилася біля корівника. На землю опускався зимовий морозний вечір. Раніше вона з цього місця любила спостерігати за мінливими вогниками на узгір’ї. Там був хутір Надгорівка, де хатинки вишикувалися в один ряд. Десять хатинок, в яких вечорами люди запалювали світло. Наставала темінь, і хатинки зникали з виду, а в пітьмі блимали лише вогники вікон. Останнім часом Варя помітила, що вогників стає все менше й менше. Ще вчора тьмяно поблискувало лише в одному віконці, а сьогодні була суцільна темрява. Варя ще трішки почекала – вогник так і не засвітився. Вона вже намірилася йти до хати і цідити молоко, коли почула, як рипнула хвіртка.

– Хто там? – спитала вона, побачивши людську постать.

– Варю, це я, Кузьма Петрович, – озвався чоловік.

Варя поставила відро, підійшла ближче.

– Ви до батька? – запитала. – Проходьте, він вдома.

– Ні, я до тебе.

– До мене? – здивувалася Варя.

– Так. Що ти там видивлялася? – запитав чоловік. – Підійшов, побачив тебе, а ти так пильно кудись дивилася.

– Люблю спостерігати за вогниками у хатах Надгорівки, – пояснила Варя. – А сьогодні не дочекалася жодного.

– Їх уже не буде, – задумливо сказав Кузьма Петрович. – Ніколи не буде. Згасло світло у хатах, бо нема кому світити. Сьогодні помер останній житель хутора.

– Невже нікого не залишилося?

– Жодної живої душі. Сам перевірив усі помешкання. Їздовий вивіз останнього померлого, а я позачиняв усі двері й віконниці, вивісив чорний прапор на крайньому будинку.

– Чорний? Навіщо?

– Чорний прапор… Сум, траур. Це означає, що в поселенні вже нікого не залишилося. Разом із людьми помруть їхні помешкання, двори і садки заростуть бур’янами, хати вростуть у землю, розваляться і незабаром стануть врівні із землею. Про колишнє життя будуть ще якийсь час нагадувати яблуні та вишні, але й ті недовго проживуть без людей, здичавіють, вимерзнуть, згинуть, як і їхні господарі.

Вони помовчали – сум обійняв душі, не залишивши потрібних слів.

– Може, зайдете до хати? – Варя першою порушила мовчання.

– Ні, я не надовго, – сказав Кузьма Петрович. – Сьогодні роздав людям трохи зерна та гречки.

– Чула. Але ж ми не колгоспники.

– Я приніс вам трохи зерна, – подав торбинки. – Там гречка і пшениця.

– Але… – Варя розгубилася.

– Бери, згодиться. Я колись дружив із твоїм батьком.

– Я знаю.

– Якщо запитає про мене, скажи, що я не забув добро, яке він зробив для мене, – попрохав Щербак.

– То зайдіть і самі скажете.

– Візьми ще оце, – чоловік взяв руку Варі, поклав на долоню щось металеве і тепле.

– Що це? – запитала вона.

– Моя нагорода, – відповів Щербак, – срібний Георгіївський хрест.

– Навіщо ви мені його даєте? – запитала вкрай розгублена Варя.

– Про Торгсін[29] чула?

– Трішки, – зізналася.

– Там можна виміняти за срібло щось із харчів.

– Ні, я не візьму! Це ж ваша нагорода!

– Так. Я був на фронті фельдшером, рятував поранених.

– Тим паче! – Варя простягнула руку з нагородою. – Заберіть назад!

– Залиш. Усе одно назад не заберу.

– Чому? – спитала вона. – Чому ви нам допомагаєте?

– Ти дуже схожа на свою матір, на Надю, – якось лагідно сказав чоловік.

– І батькове щось є.