Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

Володимиром Леніним, а й як «організатора та вождя соціалістичної індустріалізації та колективізації». Перший термін — «соціалістична індустріалізація» — стосувався промислової революції радянського типу, фінансованої урядом державної програми, що мала на меті здійснити революційне зростання промислового виробництва. Причому пріоритет надавався авторам програм розвитку важкої промисловості, виробництву електроенергії та машинобудуванню. Другий термін — «колективізація» — означав створення керованих державою колективних господарств, зібраних з земельних ділянок, що були роздані селянам, щоб забезпечити підтримку більшовицької справи під час та після революційних війн. Реалізація обох цих програм наприкінці 1920-х років фактично означала кінець нової економічної політики, що обмежувала державний контроль до провідних галузей економіки й дозволяла елементи ринкової економіки в сільському господарстві, легкій промисловості, а також сфері послуг.

Радянське керівництво вважало програми індустріалізації та колективізації в поєднанні з культурною революцією (набір стратегій, призначених для підготовки нового покоління кадрів для заміни старого управлінського та бюрократичного класу) найкращим засобом забезпечення виживання комуністичного режиму у ворожому капіталістичному оточенні. Ці три програми були ключовими елементами більшовицького плану перетворення традиційного аграрного суспільства на сучасну індустріальну державу з пролетаріатом, який мав замінити селянство як найбільш чисельний клас. Протягом 1920-х років радянські лідери сперечалися про те, з якою швидкістю має втілюватися їхня концепція. Уже на ранньому етапі стало ясно, що вони можуть фінансувати індустріалізацію лише зсередини (Захід не бажав фінансувати країну, що прагнула світової революції), і єдиним внутрішнім джерелом так званого соціалістичного накопичення капіталу було сільське господарство, іншими словами, селянство. Спочатку Сталін виступав за «природну», еволюційну індустріалізацію, але потім змінив позицію і став наполягати на швидкій економічній та соціальній трансформації.

Кремль розглядав Україну, другу за кількістю населення радянську республіку, що становила понад 2% території та близько 20% населення СРСР, і як джерело коштів для індустріалізації, враховуючи обсяги її сільськогосподарського виробництва та потенціал, і як територію для вкладення коштів, враховуючи вже існуючий промисловий потенціал на сході та півдні республіки. Але в умовах повного контролю центру над ресурсами українське керівництво повинно було лобіювати в Москві вкладення капіталу, вилученого з українських сіл, в українські міста. Україна мала відносні успіхи під час першого п’ятирічного плану (1928–1932), отримавши близько 20% усіх інвестицій, що відповідало її частці в загальній чисельності населення Радянського Союзу. Але після 1932 року вона відчула себе обділеною, бо ресурси на індустріалізацію спрямували до Уралу та Сибіру, вглиб на схід, подалі від небезпечного кордону з Польщею. Більша частина коштів, асигнованих Україні, пішла до традиційних промислових регіонів південного сходу, далі від кордону. Правий берег Дніпра залишився сільськогосподарським регіоном — більшість коштів, спрямованих туди, пішли на будівництво оборонних ліній для Червоної армії.

Безперечно, найбільшим будівельним проектом, запущеним в Україні під час першого п’ятирічного плану, був Дніпрогес — дніпровська гребля та електростанція, побудована просто за дніпровськими порогами. Місце було вибрано недалеко від міста Олександрівська, перейменованого 1921 року на Запоріжжя — нагадування про козацьке минуле регіону та визнання важливості козацького міфу в революційні роки. З колись маленького сонного містечка Запоріжжя перетворилося на великий промисловий центр з металургійними комплексами, що виросли навколо електростанції — важливого постачальника електроенергії для промислового Донбасу та Криворіжжя. Окрім сприяння виробництву електрики, гребля вирішила важливу проблему, що ускладнювала економічний розвиток регіону, збільшивши глибину Дніпра достатньо, щоб потопити під водою пороги та зробити річку зручною для судноплавства. Дніпрогес став загальносоюзним символом першої радянської п’ятирічки, у той час як населення Запоріжжя зросло більш ніж учетверо протягом десятиліття, збільшившись з 55 тисяч осіб 1926 року до 243 тисяч 1937 року.

Як і більшість марксистів свого часу, Ленін вірив у перетворюючу силу технології й одного разу офіційно оголосив, що комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. Радянська пропаганда стверджувала, що Дніпрогес — це перший великий крок на шляху до комунізму, але люди нагорі розуміли, що для цього їм потрібна не лише радянська влада, а й спритність капіталізму. «Поєднання російського революційного розмаху з американською діловитістю є сутністю ленінізму в партійній і державній діяльності», — стверджував Сталін 1924 року. Американські консультанти, які мешкали в Запорожжі в новозбудованих цегляних котеджах американського «міста-саду», укомплектованого двома тенісними кортами та полями для гольфу, ділилися капіталістичним досвідом з управлінцями та інженерами Дніпрогесу. Головним американським консультантом був полковник Г’ю Лінкольн Купер, інженер-будівельник, який набув досвіду під час спорудження Торонтської електричної станції на Ніагарському водоспаді та греблі імені Вудро Вілсона, що була частиною державної корпорації «Теннесі Веллі Ауторіті». Прихильник вільного підприємництва, який одного разу давав перед конгресом свідчення проти прямої участі уряду США у проектах розвитку, Купер погодився на пропозицію більшовиків, коли вони поклали на його банківський рахунок 50 тисяч доларів ще до початку переговорів про його послуги в проекті.

«Російський революційний розмах», що його Сталін хотів поєднати з американською діловитістю, принесли на Дніпрогес десятки тисяч українських селян, які не мали достатньої кваліфікації, однак прагнули заробити на життя. Кількість робітників, зайнятих на будівництві греблі та електростанції, зросла з 13 тисяч 1927 року до 36 тисяч 1931-го. Плинність робочої сили була надзвичайно високою, незважаючи на те що влада відмовилася від принципу рівної оплати праці для всіх категорій працівників: начальники тепер отримували інколи в десять разів більше за некваліфікованих робітників, а кваліфіковані робітники — втричі більше за останніх. Селяни повинні були перетворитися на робітників, не лише опанувавши професії, а й привчившись приходити на роботу вчасно, робити перерви не за бажанням, а за наказами своїх начальників. Це було важким завданням для багатьох новоприбулих на будівельному майданчику комунізму. 1932 року адміністрація Дніпрогесу найняла 90 тисяч робітників, а звільнила 60 тисяч.

Першого травня 1932 року, після 5-річного будівництва, інженери здійснили перші випробування турбін та генераторів, вироблених американськими компаніями, у тому числі «Нью-порт Ньюс Шипбілдінг» та «Драйдок компані» і «Дженерал електрик». У жовтні абсолютно новий об’єкт, чия кошторисна вартість, що становила 50 мільйонів доларів, зросла увосьмеро до кінця будівництва, був офіційно введений в експлуатацію. Формальний голова Радянської держави, голова союзної Верховної Ради Михайло Калінін приїхав на будівельний майданчик, щоб головувати на церемонії відкриття станції. Були виголошені промови, у яких звеличувався комунізм. Трохи пізніше полковник Купер і п’ять інших американських консультантів отримали орден Трудового Червоного Прапора за свій внесок у будівництво комунізму.

Будівництво Дніпрогесу увійшло в історію в більш ніж один спосіб. Уперше з початку промислового розвитку в Україні робоча сила в основному складалася не з етнічних росіян, а з українців. Останні становили приблизно 60% усіх робітників, у той час як перші лише