Читати книгу - "Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності"

до 30%. Причини такого зсуву стали б очевидними для кожного, хто залишив би урочистий мітинг з нагоди відкриття Дніпрогесу в жовтні 1932 року й поїхав до сільської місцевості, яка вже потерпала від реквізицій, які незабаром призведуть до майбутнього штучного голоду.

Наприкінці 1920-х років життя в українському селі стало нестерпним для його мешканців, приблизно так, як воно було в російському селі перед революцією, якщо не більше. Причиною були не бідні ґрунти чи погана погода, а різка зміна політичного клімату, що перетворила українське село на пекло для селян, виганяючи їх із хат на будівельні майданчики на кшталт Дніпрогесу. Це було наслідком сталінської політики насильницької колективізації, яка виганяла селян з природного середовища, вичавлюючи з села всі можливі ресурси.

Восени 1929 року, за підтримки Лазаря Кагановича, колишнього генерального секретаря ЦК КП(б)У, відкликаного до Москви й поставленого на чолі сільськогосподарської галузі, Сталін приступив до колективізації землі та селянських господарств, вимагаючи кинути всі державні сили й ресурси для втілення в життя цієї політики. Упроваджувана по всьому СРСР, ця кампанія найбільше вдарила по зернових районах, серед яких Україна була одним з найбільш продуктивних. Десятки тисяч офіцерів ДПУ, партійних чиновників та рядових членів партії прибули на село, щоб змусити селян вступити до колгоспів, що означало відмову від приватних земельних ділянок, а також коней та сільськогосподарського реманенту. У березні 1930 року влада повідомила про те, що колективізовано до 70% всіх орних земель, що означало більш ніж десятикратне збільшення в порівнянні з попереднім роком, коли колгоспам і радгоспам належало менш ніж 6% усіх земель. Більшість селян змусили вступити до колгоспів, але багато хто чинив опір. До весни 1930 року українське село накрила хвиля селянських повстань. Лише в березні 1930 року влада зафіксувала 1700 селянських повстань та протестів. Повстанці вбили десятки радянських адміністраторів і активістів, ще кілька сотень зазнали нападів та фізичного насильства. В українських регіонах на кордоні з Польщею цілі села підіймалися й ішли до кордону, тікаючи від жахів сталінської колективізації. Проти повстанців у стратегічно важливих прикордонних регіонах та хвилі селянських заворушень, що поширилася на інші частини Радянського Союзу, радянський уряд застосував армію і таємну поліцію. В основному їхнім об’єктом ставало заможне селянство, яке не мало стимулів для вступу до колгоспів і часто очолювало протести проти насильницької колективізації селянської власності. Влада не лише заарештовувала та ув’язнювала лідерів селянських повстань, а й висилала з України та переселяла кожного, хто вважався куркулем — цей термін спочатку застосовувався до заможних селян, а потім був поширений на кожного, хто не належав до найбіднішого прошарку сільського населення. 1930 року комуністи депортували 75 тисяч «куркульських» родин з України до віддалених районів Казахстану та Сибіру. Багато з них вивезли потягами до глухих лісів і залишили помирати від хвороб та недоїдання.

Але опозиція в селі була надто великою, щоб їй можна було протиставити лише репресії, і влада вирішила зробити тактичний відступ. У березні 1930 року Сталін опублікував статтю під промовистою назвою «Запаморочення від успіхів», де він поклав провину за насильницьку колективізацію на надто завзятих місцевих чиновників. Партійні активісти інтерпретували статтю як партійне розпорядження про припинення примусової колективізації, і протягом наступних кількох місяців половина раніше колективізованої землі повернулася до селян, які залишили колгоспи. Але відступ був тимчасовим. До осені 1930 року кампанія з примусової колективізації відновилася. Цього разу селяни обирали здебільшого пасивні форми опору: відмову вирощувати більше зерна та сільськогосподарської продукції, ніж це необхідно для виживання, забій свійських тварин, щоб запобігти їх конфіскації з боку держави, і втечу до промислових центрів, таких як Запоріжжя, де вони приєднувалися до нового соціалістичного пролетаріату.

Зіткнувшись з новою формою селянського опору, Сталін і його помічники відмовилися визнати поразку і звинуватили селян у саботажі та спробах заморити міста голодом і підірвати індустріалізацію. Влада заявила, що селяни приховують зерно, і зажадала більших задач як від колгоспників, так і від тих, хто відмовився вступити до колгоспів. Особливо жорстке ставлення режим проявив до України, оскільки вона мала вирішальне значення для виконання економічних планів Москви. На середину 1932 року було колективізовано 70% українських домогосподарств, у той час як середній показник по Союзу становив 60%. Республіка, що виробляла 27% усього радянського збіжжя, стала відповідальною за 38% усіх поставок зерна державі. Нова політика принесла в Україну масовий голод узимку та навесні 1932 року, що вдарив по найбільш густонаселених районах лісостепової зони. Сотні тисяч голодували, лише в Київській області померло від голоду понад 80 тисяч осіб. Особливо сильно постраждали райони вирощування цукрових буряків на північний захід від Києва, навколо Білої Церкви та Умані. Влас Чубар, глава українського уряду, визнав у червні 1932 року, що голод зумовили надмірні побори, які не залишали селянам нічого їстівного. Він писав Сталіну: «З огляду на загальну неможливість виконання плану хлібозаготівель, основною причиною, з якої був менший врожай у цілому в Україні й колосальні збитки під час збору врожаю (результат слабкої економічної організації колгоспів і абсолютно неадекватного управління ними з районів і з центру), була систематична конфіскація усього зерна, виробленого одноосібниками, у тому числі запасів насіння, і майже повна конфіскація всієї продукції колгоспів».

За словами Чубаря, найбільше від голоду постраждали неколективізовані селяни-одноосібники, чию власність держава конфіскувала за невиконання завдань із хлібозаготівель. Далі за списком були члени колгоспів з багатодітними сім’ями. До березня-квітня 1932 року тисячі людей або голодували, або вмирали від голоду в сотнях сіл. У травні 1932 року представник Київського обкому КП(б)У навмання вибрав сім сіл в Уманському районі. Того місяця там було зареєстровано 216 смертей від голоду та ще 686 осіб мали померти в найближчі кілька днів. В одному з цих сіл, Городниці, писав партійний чиновник до свого керівництва в Харкові, столиці Української СРР, «до 100 осіб уже померли; щоденна кількість загиблих становить від 8 до 12 чоловік, люди опухли від голоду в 100 з 600 дворів». Чубар просив Сталіна надати допомогу голодуючим, але генеральний секретар не чув його. Він заперечував реальність голоду й заборонив уживати це слово в офіційному листуванні.

Сталін пояснював невдачі своєї політики не лише селянським опором колективізації та хлібозаготівлям, а й прихованим опором з боку українських партійних кадрів. «Найважливішою зараз є Україна, — писав Сталін Кагановичу в серпні 1932 року. — Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. <...> Якщо ми не візьмемося негайно за виправлення становища