Читати книгу - "Небудь-де"

на хвості містера Вандемара, тримаючись за фалди його фрака, глибоко вдихнув і почав, дрібно перебираючи руками, лізти його спиною вгору. Стіл зарипів. Містер Круп глянув на Дуері й всміхнувся, як лисиця на дуже важких наркотиках.

— Це я вбив твою родину, — сказав містер Круп. — Не він. І тепер — нарешті — я закінчу…

Тієї миті тканина темного костюма містера Вандемара не витримала. Містер Круп з криком полетів у безодню, стискаючи в руках довгий уривок чорної тканини. Містер Вандемар глянув униз на фігуру містера Крупа, що розмахувала руками й летіла від них геть. Він теж глянув на Дуері, але без тіні злостивості. Знизавши плечима, наскільки це можливо, коли з усіх сил тримаєшся за ніжку столу, він спокійно сказав: «Бувайте», — і відпустив руки.

Він мовчки полетів у світло головою вперед, зменшуючись дедалі сильніше й наближаючись до крихітної фігурки містера Крупа. Скоро дві постаті злилися в єдину чорну цятку в морі згустків фіолетового, жовтого й помаранчевого світла, а тоді вона теж зникла. Ричард подумав, що це доволі логічно — врешті-решт, вони були напарниками.

Їм стало важко дихати. Ричард відчув, як закрутилася й нібито спорожніла його голова. Стіл у дверях розламало на друзки й затягло на той бік. Один з Ричардових наручників розстебнувся, і права рука тепер вільно затріпотіла. Він вхопився за ланцюга, що тримав його ліву руку, й щосили стис його, радий з того, що зламаний палець був на тій руці, яку ще тримало наручником, але в ній і без того стріляло червоними й блакитними спалахами болю. Він відчув, хоч і ніби здалеку, як той біль змушує його кричати.

Він не міг дихати. Білі плями світла вибухали на дні його очей. Він відчував, що ланцюг скоро не витримає…

Звук, з яким грюкнули чорні двері, заповнив собою цілий світ. Ричард з розмаху влетів спиною в холодну залізну колону й сповз на підлогу. А тоді в залі запала тиша — тиша і цілковита темрява Великої зали під землею. Ричард заплющив очі — темряви не стало ані більше, ані менше, тож він знову їх розплющив.

Тишу увірвав сухий маркізів голос:

— І куди ти їх закинула?

А тоді Ричард почув, як заговорила якась дівчинка. Він знав, що то мала бути Дуері. Її голос був схожий на голос малої дитини, котрій час лягати до ліжечка наприкінці довгого й виснажливого дня.

— Я не знаю… Далеко звідси. Я… так стомилася. Я…

— Дуері, — сказав маркіз. — Опануй себе.

Дуже добре, що він це сказав, подумав Ричард, бо хтось мусив це зробити, а сам Ричард забув як балакати. А тоді в темряві щось клацнуло — то розкрився наручник — а за тим ланцюг ковзнув залізною колоною на підлогу. Тоді хтось чиркнув сірником. Загорілася свічка. Вона слабко палахкотіла в рідкому повітрі. «Побудь серед тепла й свічок», — подумав Ричард, але не міг пригадати чому.

Дуері нетвердо пішла до маркіза зі свічкою в руках. Вона простягла руку, торкнулася його ланцюгів, і наручники розстебнулися. Він потер зап’ястки. Тоді вона підійшла до Ричарда й торкнулася єдиного наручника, що тримав його. Той упав на землю. Дуері зітхнула й сіла на підлогу поруч. Ричард витягнув неушкоджену руку й підклав її під голову Дуері, прихиливши її до себе. Він повільно гойдав її вперед і назад, наспівуючи безсловесну колискову. В порожній ангеловій залі було дуже, дуже холодно, але скоро тепло непритомності накрило й огорнуло їх обох.

Маркіз де Карабас дивився на поснулих дітей. Сама думка про сон — про те, щоб повернутися, нехай і ненадовго, до стану, такого близького до смерті, — лякала його більше, ніж він міг коли-небудь повірити. Але, нарешті, навіть він опустив голову на руку й заплющив очі.

І нікого не стало.

18

Леді Серпентина, котра була, якщо не рахувати Олімпію, найстаршою із Семи сестер, пройшла лабіринтом за Даун-стріт, високо тримаючи голову, а її чоботи з білої шкіри чвакали в'язким болотом. За більш як сотню років вона не вибиралася з дому так далеко. Її дворецька з осиною талією, одягнена з голови до ніг у чорну шкіру, йшла перед нею, тримаючи великого каретного ліхтаря. Дві інші жінки Серпентини йшли позад неї на поважній відстані.

Подертий шлейф Серпентининої сукні волочився грязюкою позад неї, але вона не зважала. Нарешті вона побачила, як щось блиснуло в світлі ліхтаря попереду, а поруч — велику темну форму.

— Прийшли, — сказала вона.

Дві жінки, що йшли позаду, поспішили вперед, розбризкуючи болото, а коли дворецька підійшла ближче, принісши з собою хитливе коло теплого світла, темна форма набрала чіткіших обрисів. Світло виблискувало на довгому бронзовому списі. Покручене, скривавлене, побите й наполовину вдавлене в болото тіло Мисливиці лежало на спині, серед великої калюжі пролитого багрянцю, з ногами, причавленими тілом велетенського вепрастого створіння.

Жінки Серпентини витягли тіло з-під Звіра й розклали в грязюці. Серпентина опустилася у вологе багно на коліна й провела пальцем по холодній щоці Мисливиці, поки не дісталася почорнілих від крові губ, де трохи затрималася. Тоді вона встала.

— Заберіть списа, — сказала Серпентина.

Одна з жінок підібрала тіло Мисливиці, інша висмикнула списа з туші Звіра й поклала його на плече. А тоді чотири фігури розвернулися й пішли назад тією ж дорогою — мовчазна процесія глибоко під рештою світу. Жовте світло ліхтаря мерехтіло на пошарпаному обличчі Серпентини, але не виказувало на ньому жодної емоції, ані радісної, ані сумної.

19

Якусь хвилину перед пробудженням він гадки не мав, хто він і де. І то було відчуття фундаментальної свободи, неначе він вільний бути ким заманеться, ким завгодно — міг примірити на себе будь-яку особу, міг бути чоловіком або жінкою, пацюком чи птахом, чудовиськом чи богом. А тоді хтось зашарудів, і він прокинувся повністю, і прокинувшись усвідомив, що він — Ричард Мейг’ю, ким би той не був, і що б це не значило. Він Ричард Мейг’ю, і він не знав, де перебував.

Його обличчя лежало на хрусткій постільній білизні. Йому все боліло, а в деяких місцях — наприклад, у мізинці лівої руки — боліло ще більше, ніж скрізь.

Коло нього хтось був. Ричард чув у цьому ж приміщенні дихання й нерішуче шарудіння людини, яка намагалася бути непомітною. Ричард підняв голову й таким чином виявив ще більше болючих місць. В деяких із них боліло дуже сильно. Десь далеко — за багато кімнат звідси — співали люди. Пісня була така далека