Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Задля цікавості, вірніше б мовити — розваги, Голуб підсідає на лавицю до огрядного дядька у формі залізничника й просить припалити. Дядько інстинктивно підсуває ближче до себе рюкзак з кошаркою й неохоче виймає з кишені сірники.

— Куди зібрались за грибами? — питає між іншим Голуб, припалюючи цигарку.

— За якими грибами?! — невдоволено бурмоче залізничник. — За сливами до сестри їду…

— А я думав, у ліс, — повертає сірники Голуб. — Вчора їздив за грибами, сімдесят одних тільки білих знайшов, а червоноголовців — і не рахував.

— Де? Де? — спохвачується дядько, вмить струшуючи із себе рештки сонливості й замкнутості.

— Та-а-а в лісі, — інтригує Голуб. — Звідси не видно…

— Може, на пару махнемо? — підморгує дядько.

— А як же сливи?

— Які там сливи! — ледь не кричить дядько. — По гриби я! — киває заспокійливо й уже по-приятельськи підсувається ближче.

— Ах, та ви по гриби? — здивовано питає Голуб.

— Звичайно! — бадьоро випростується дядько.

— Радий би з вами поїхати, але я за сливами, — мовить розчаровано Голуб. — До сестри і матері за сливами їду, — додає із жалем Михайло, піднімається із лавиці й підходить ближче до білетної каси, де, як правило, цілими громадами товпляться голосисті «варяги». Так вельми влучно прозвали жителі гірських сіл грибарів «від нічого робити» — здебільшого молодий міський люд. Скажімо, побачить «варяг», як досвідчений грибар тягне від автобусної наповнену доверху породистими грибами корзину, й присвисне від здивування.

— Дивись, Чара, — звертається до прищуватого дружка, — яких грибів старік набацав. Казав же тобі: дьорнемо на природу.

По кількох хвилинах Чара набирає номер телефону знайомої Люсен.

— Прівєт.

— Хело, — озивається шістнадцяти-сімнадцятилітня старушенція.

— Скажу — ноги відкинеш, — мовить таємничо Чара. — Ми з Джонійом таке виділи: один старік такі гриби ніс — закачаєшся. У тебе як з часом?

— Я, Чара, — вільна птиця. Учора предки до своїх пошпарили.

— Люксово! Давай завтра у ліс…

А вранці Джонії, Чари, Люсени і їм подібні збираються на автостанції в умовленому місці.

Галаслива юрба шаленіє під магнітофонну музику Люсен. Побачене вчора Джонієм і Чарою малює в уяві «варягів» картини королівського полювання. У найсоковитіших барвах вони уже бачать, як заходять у ліс, а назустріч їм чинно виходять отари вгодованих грибів. Насправді ж «варяги» гелготанням, писком, вереском так і пруть напролом пагорками, зворами, не володіють жодною із премудростей, яких так багато у житейському набутку справжнього грибаря.

Під обід, розчарована і втомлена, як після танців у диско-клубі, компанія плюхається під перше-ліпше дерево, «роздавлює» кілька пляшок і закушує наготовленим «предками». Опісля, підбадьорені хмелем, «варяги» починають облави на розкидані по горах приватні і колгоспні царини й сади. Тереблять картоплю, обчмихують невизрілі яблука, потрошать ледь припалені сливи — аби тільки з пустими руками не вертатись.

Саме через «варягів» останнім часом навіть у справжнього грибаря підупала репутація серед гірського населення. Ще кілька років тому його зустрічали у селах з якимось благоговінням, повагою, причаєною радістю і захопленням. Зійде, бувало, ранком з автобуса, а назустріч статечний горянин. Чемно привітається, розпитає про міські новини, ціни на базарі, охоче розкаже про грибну погоду навкіл села, порадить куди ліпше податися і неодмінно навіншує купу здоров’я і великої удачі. Вже від однієї такої прихильності стає тепло на душі, а село і люди здаються рідними, наче тут на світ явився. Нині ж ті дні вже списані в архів. Після нашестя «варягів» сільський люд навіть не приховує своєї невдоволеності. Замість сердечних привітань і добрих побажань де-не-де почуєш слідом явну роздратованість:

— Он уже несуться, нероби! Як їм тільки не стане поперек горла наша бульба й садовина!

Це, звичайно, вельми печально. І, гамуючи образу, мусиш терпіти, бо ж не повісиш на себе плакат: «Люди добрі, я чесний грибар!»

Тут у роздуми Голуба вривається із-за повороту світло фар. Натовп сполошився, закипів і рвонув до стоянок. Найпружніша хвиля мотнулася до автобусів на Анталовці, Ярок, Кібляри… Голуб підійшов до найбільш скромного гурту, що лаштувався на маршрут Ужгород — Лумшори. Кілька літніх людей, бабусь, зграйка дівчат, що, певне, спіхували на роботу в Перечин, швидко заповнили салон.

Автобус сердито забубонів, потім зі злістю гаркнув і, вже змирившись із незавидною долею своєю, загудів рівно й нудно. Писнули двері, й маршрутний потягнувся вузькими вуличками від автостанції, намацуючи, наче заспаний дід ціпком, булькатими фарами дорогу. Тільки-но минули місто, водій виключив у салоні світло, і обличчя пасажирів вмить розчинились у пітьмі. Сидячі постави набули якихось химерних, грубих, неотесаних контурів. Реальними зостались тільки голоси. З настанням темряви вони ожили, заворушилися й побігли по салону. Голуб обожнював цю мить. Він чекав на неї з якимось радісно-бентежним відчуттям. У таку хвилину люди розкривали, здавалося, найпотаємніші, приховані від чужого ока, думки, ділились маленькими радощами і болями. Салонна темрява якось мимоволі зливала пасажирів в одне ціле, робила їх рівними, однаково щасливими й нещасливими перед вівтарем прийдешнього дня.

— А в мене, свашко, най ся не приказує, така в цім році картопля вродила, що горобець би ковтнув — не подавився, — почувся зажурений голос літньої жінки. — А в колгоспі, подумайте лишень, поле — доплюнеш від мого городу, — така висиділась, нівроку, бульба, як баранячі голови.

— Га, надумалась хрін з яблуком рівняти, — відповів їй незлобливий голос бабусі… — Ти садиш насіння, яке ще, прощена би була, твоя мати у землю клала, а в колгоспі кожної весни здалеку нове завозять. Та й землю, як на грядці, вироблять, і гною не шкодують. А в тебе хіба три курки його багато нанесуть…

— То все дурниця, бабські казочки, — раптом сердито зірвався неопохмелений, грубуватий голос дядька.

— Правда би реклась із ваших уст, а чому? — насторожився зажурений голос.

— А тому, бо літо хворе було і дощі больні! — грюкнув неопохмелений голос.

— Так, так, — підсунувся незлобливий голос. — У мене яблінки так мудро були зацвіли, як пави — всі у молоці купалися, а тепер яблук — за псом нічого кинути. Чи зле око їх зурочило?..

— Я вам кажу, — не на жарт озлився неопохмелений голос, — літо хворе було і дощі больні. Холодні, мерзлякуваті — все під корінь випалили.

— Ви б, свашко, продали свій сад, хату й переїхали до дочки в Ужгород, — порадив зажурений голос. — А то надриваєтеся коло обійстя і все нажите заодно несете до неї.

— Ей, Анночко, на біду добре дивитися тільки збоку, та й то коли вона чужа, — зітхнув незлобливий голос. — У доньки в хаті здорових, молодих рук треба. А мені вже осінь, небога, відчинила двері, перевела через поріг та й веде, веде за собою без оглядки.