Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

ковтнув слину. Це не те, що він хотів почути. Він очікував на те, що Ріно бовкне щось на кшталт «не дрейф, фелла, це просто покинуте селище», можливо, підбадьорливо стукне кулаком у плече, але точно не зізнається в тому, що боїться.

— У мене паскудне передчуття, — кидаючи навсібіч понурі, сторожкі погляди, проказав Ріно. — Як в Інституті неврології.

— Ти мав передчуття в Інституті? — підняла брову Лаура.

Ґевал промовчав.

Джеймі Макака, який потрапив під варту до того, як у столичних газетах написали про загадкову трагедію в Сан-Педро, а, відповідно, нічого не знав про загибель чотирьох сотень селян, ошелешено крутив головою.

— Porque?.. — мимрив він. — Porque? Чому нікого немає?

Ніхто на нього не звертав уваги.

— Нам треба знайти, де переночувати, — зауважила Лаура. — У нас із собою ні ковдр, ні спальників. А вночі тут буде холодно.

— Гаразд, — Ріно зупинився й упер крихітний дирчик у стегно. Йому було незручно штовхати мопед — доводилося постійно горбитись. — Але спочатку я хотів би поглянути на насосну станцію. А потім виберемо будинок, де заночуємо.

— Тут є насосна станція? — запитав Тимур.

— Он там, — ґевал показав рукою на північ. — Свердловина та велетенський насосний агрегат із двигуном і редуктором, якими забезпечували водою Сан-Педро. Наскільки я знаю, це одне з двох наявних у цій частині Атаками джерел води. 2009-го ми із Джеро викрутили шнек насоса та сховали в одній із будівель, бо думали, що боти його не знайдуть, а якщо й знайдуть, то не зможуть поставити на місце та запустити насос. Хотіли лишити їх без води.

— Води у нас достатньо, — озвалася Лаура.

— Я знаю, — Ріно недоговорював. Він розумів, що води у них удосталь. Насправді чоловік прагнув переконатися, що помпа не працює. Це пустеля, а в пустелі правила прості: немає води — немає проблем. Є вода — отже, хтось може її пити. — Якщо не маєте бажання йти зі мною, почекайте тут, придивіться будинок на ніч, ну, щоб із ліжками. Знайдіть ковдри, — преподобний намагався промовляти безтурботно, що насправді здавалося ще більш підозрілим, ніж якби він тремтів від страху. — А я швидко повернуся.

— Ні, ми з тобою, — синхронно вигукнули Тимур і Лаура.

Ріно витягнув ключ запалення з мопеда.

— Тоді лишаємо ці зламки та ходімо.

Здіймаючи кросівками невеликі хмарки куряви, вони подалися до північного краю Сан-Педро: Ріно, за ним Тимур і Лаура, а насамкінець, не припиняючи блимати навсібіч перелякано витріщеними очима, Джеймі Макака. У ту ж мить із темряви, що клубочилася за притуманеною від піску та пилу шибою в будинку з верандою, якраз навпроти того місця, де зосталися стояти «Honda Hobbit» і «Vespa LX 150», виплила пара каламутних очей. Очі наблизилися до скла, огледіли скутери, а потім змістилися на трьох чоловіків і жінку, що віддалялися, прямуючи вулицею до центру Сан-Педро. Будинок знаходився на східному боці алеї. Косі призахідні промені щедро омивали його західну стіну, робили її рельєфною; кілька з них крізь замащену шибу протиснулись досередини кімнати та ненадовго розігнали пітьму. Якби в той момент Джеймі озирнувся, то спромігся б помітити викочені очі й обпалений сонцем ніс за склом. На жаль, карлик крокував не озираючись. Очі стежили за четвіркою людей, що насмілилися потурбувати мертвотний затишок Сан-Педро, доки останній із них, найменший, не зник за вигином покрученої вулиці, після чого віддалилися від скла та розчинились у пітьмі.

LXIII

Четвер, 22 січня, 19:19 (UTC –5)

Траса № 25, 15 кілометрів на північ від Мачали

Еквадор

Водночас, як пара каламутних очей проступила крізь брудну шибу в будинку на півдні селища Сан-Педро-де-Атакама, незрячий поводир підвівся і втупив порожній погляд у напрямку зюйд-зюйд-ост — туди, де знаходилась Атакама. Двадцять хвилин тому «сутінкові», які без спочину крокували чотирнадцять годин і за цей час пройшли сімдесят сім кілометрів, отаборилися на узбіччі траси № 25, за п’ятнадцять кілометрів на північ від міста Мачала[90] (власне, табору як такого не було, люди просто попадали від утоми на траву й у кущі на узбіччі дороги). Звісно, Сліпий не міг дивитися в буквальному сенсі цього слова (на те він і сліпий), проте навіть якби й спромігся, то не побачив би нічого, крім укритих сплутаною тропічною зеленню пагорбів, що обрамляли трасу. Він лише повернув голову та дужче вирячив цілковито білі очі.

«Сутінкові» довкола Сліпого застогнали, заворушилися. Поводир, піднявши руку, заспокоїв їх. Він стояв так хвилин п’ять, споглядаючи незрячими очима передвечірній морок, слухаючи голос, який клекотів у голові, а тоді посеред розкиданих обабіч траси знеможених тіл почали вставати окремі «сутінкові». Один — тут, інший — там, ще один — через дорогу. Вони випростувалися, повертали голови та понуро глипали в той бік, куди дивився їхній ватажок. Усього встало десятеро — найвитриваліші й одночасно такі, що найлегше підкорялися наказам голосу. Переступаючи через розпростертих людей, вони згуртувалися довкола Сліпого, після чого мовчки полізли на пагорб, що підступав до шосе зі сходу. Відійшовши на достатню віддаль від дороги, одинадцятеро «сутінкових» завернули праворуч і, не шкодуючи себе, подерлися крізь зарослі.

Сліпий покинув напризволяще тих кількасот заражених, які змогли вибратися з ним із Ґуаякіля, та вирішив самотужки пробиватися туди, куди його кликав голос. Із десятьма «сутінковими» він легко прослизнув повз розставлені довкола місця, де зупинився натовп, блокпости та вирушив на південь.

Цього разу він точно знав, куди іти.

LXIV

Четвер, 22 січня, 20:24 (UTC –4)

Сан-Педро-де-Атакама, Чилі

Без скутерів вони за п’ять хвилин дісталися до північної околиці Сан-Педро.

— Отам, — Ріно тицьнув пальцем у перехняблену водонапірну башту. Металево-дерев’яна конструкція пнулася до неба за кількадесят кроків попереду. — Насосна станція — під баштою. Раніше насос подавав воду в цистерну, а вже звідти вона самопливом ішла в будинки селян.

Погризена корозією десятикубова цистерна виявилася порожньою та сухою. Опори, які її підтримували, у багатьох місцях зогнили та стоншилися, схоже, вся конструкція знаходилася у вертикальному положенні лише завдяки тому, що в цистерні давно не було води. Справа під напірною баштою розташовувалася насосна станція. Цегляна будівля з вузькими вікнами без рам і плоским дахом щільно заросла карликовими деревами та чагарником. За переплетіннями колючок і покорчених, майже безлистих гілок місцями не проглядалися стіни.

Ізсередини не долинало ні звуку.

— Будемо заходити? — спитав Тимур.

— Я сам, — відказав Ріно.

Преподобний протиснувся крізь отвір для дверей без дверей. Насосна станція мала вигляд суцільного приміщення розміром чотири на п’ять метрів, у центрі якого на масивній чавунній станині покоївся вертикальний ґвинтовий насос. Одного погляду вистачило, щоб