Читати книгу - "Знахар"

всі пішли, і вкрай виснажений Добранецький упав на лавку.

Ніч була важкою. Він і на мить не заплющив очей, крутився в ліжку. Удячний Корчинський зарезервував йому щонайкращий номер у першокласному готелі. Тут було зручно й затишно. Але заснути Добранецький не міг. На світанку, утомлений безсонням, він натиснув кнопку дзвоника й наказав принести міцного чаю й коньяку.

Лише випивши майже цілу пляшку, він зміг заснути. Прокинувся пізно, з головним болем. З Варшави принесли телеграми. В одній з них його асистент із клініки нагадував про термін з’їзду в Закопаному, де професор мав головувати назавтра. Друга телеграма була від дружини, яка наполягала, аби він швидше повертався.

— Було ще кілька добродіїв, — повідомив готельний служник. — Вони питали, коли ви зможете їх прийняти.

— Нікого не прийматиму. Я погано почуваюся. Так і скажіть.

— Авжеж, пане професоре. А що відповісти адвокатові Корчинському?

— Те саме, що й усім.

Він устав лише пізно ввечері. Треба було спакувати валізки й повертатися до Варшави. Проте Добранецький не міг спромогтися на жодне зусилля. Кілька годин він безцільно тинявся містом, потому купив усі газети й повернувся до готелю. У пресі були розлогі репортажі із зали суду й мотиви виправдувального вироку.

«Отже, усе гаразд, — переконував він себе. — Я просто занадто вразливий. Треба взяти себе в руки!»

Та це рішення небагато допомогло. Щойно він заходився пакувати речі, як його знову огорнула байдужість і таке роздратування, що він знову замовив коньяк у номер. Та попри це наступну ніч провів без сну.

Рано-вранці він прийняв рішення. Вийшов, не поснідавши, сів у перше-ліпше таксі й назвав адресу Корчинського.

Господаря він застав ще в халаті.

— Доброго ранку, дорогий професоре, — вигукнув адвокат. — Я був у вас учора двічі, та мені сказали, що ви занедужали…

— Так, так… Ми можемо побалакати віч-на-віч?

— Ну звісно! — Корчинський устав і причинив двері. — У чому справа, професоре?

— Як зветься ця панна? Наречена Чинського?

— Вільчурівна.

— Марія-Йоланта?

— Напевне Марія, а друге ім’я зараз перевіримо.

Витягнув із шухляди течку з паперами. Пошукав і нарешті знайшов.

— Так. Марія-Йоланта Вільчурівна, донька Рафала й Беати, уродженої Гонтинської.

Глянув на професора. Добранецький сидів блідий, заплющивши очі.

— Адвокате, — здушено проказав він. — Мушу вам повідомити, що це… вона… його донька.

— Чия донька? — здивувався Корчинський.

— Донька Антонія Косиби.

— Не розумію, пане професоре.

— Невже Косиба про це не знав? І вона теж не здогадувалася?

Корчинський глянув на нього недовірливо.

— Пане професоре, — почав було, — це якесь непорозуміння, Косиба справді оперував цю дівчину, і вона ставиться до нього якнайсердечніше, та запевняю вас, що жодної спорідненості тут бути не може…

Добранецький хитнув головою.

— А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби — Рафал Вільчур.

Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.

— Як це?

Професор довго мовчав.

— Так, — мовив він, неначе до себе. — Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар — це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.

Він раптом підвівся.

— Де він, прошу, проведіть мене до нього.

Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.

— Будь ласка, сядьте, любий професоре, — лагідно сказав він. — Мені здається, що це якась помилка.

— Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?

— Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.

— Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки… Так… Це він.

— Неймовірно! — уже з більшим переконанням мовив Корчинський. — Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?

— Амнезія. Утрата пам’яті.

— Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?

— Напевне.

— Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?

— Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.

— Це наслідок психічного потрясіння?

— Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.

— І це невиліковне?

— Буває, що й так. Та переважно… Проте не гаймо часу. Де він?

— Косиба? Виїхав разом із Чинськими. Вони його забрали. Але це справді сенсація! І ви абсолютно впевнені, пане професоре?

— Абсолютно!

— Хай йому грець! Якби ж то я знав це під час розгляду! Я би просто вразив цим прокурора й суддів! Уявляєте собі такий ефект?!

Проте Добранецького не цікавив цей бік справи.

— Я лише пізніше це зрозумів, — ухильно мовив він. — А тепер… Ви можете дати мені адресу цих Чинських?

— Залюбки. Ви збираєтеся туди поїхати?

— Звичайно.

— І маєте надію вилікувати Косибу, чи то пак Вільчура?

— Тут не треба жодного лікування. Просто досить пригадати йому, хто він такий. Якщо це не допоможе… тоді нічого не вдієш.

— Це ж треба! Та щось він таки мусить пам’ятати, якщо не забув, як лікувати?

— Так. Тому я сподіваюся на краще, — відповів, підводячись, Добранецький.

Розділ XX

Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.

Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…

Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.

«Теж амнезія, — думав він. — Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви… І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»

Почув за собою рипіння снігу й голос:

— А ви, пане, певне, до Радолишок?

— Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?

— Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.

— Будь ласка.