Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том 2"

з їжею, яку ніс капітанові та його помічникам, але містер Ріак і капітан були на диво терплячі. Я не міг не думати, що їх мучить сумління і що вони не були б такі добрі зі мною, якби раніше не поводились так погано з Ренсомом.

Що ж до містера Шуена, то пияцтво, а може, його злочин, чи те й друге, безперечно, потьмарили йому розум. Я більш не побачив його в нормальному стані. Він ніяк не міг звикнути до моєї присутності в каюті, завжди пильно дивився на мене (іноді, здавалося, навіть із жахом) і кілька разів одсахнувся, коли я подавав йому їжу. З самого початку я був майже певен, що він так і не усвідомив, чого накоїв, а на другий день мого перебування в каюті остаточно переконався в цьому. Ми залишилися з ним удвох у каюті, і він довго не зводив з мене очей, а потім раптом устав, блідий як смерть, і, па мій превеликий жах, підійшов до мене. Але я даремно боявся.

— Вас тут раніше не було? — спитав містер Шуен.

— Не було, сер, — відповів я.

— Тут був інший хлопець? — спитав він знову, а коли я відповів йому, промовив: — Я так і думав, — і, не кажучи більше ні слова, відійшов до столу і звелів принести горілки.

Може здатися дивним, що попри весь жах перед ним мені все ж було жаль його. Містер Шуен був одружений, чужіша його жила в Лейті. Я вже забув, чи були в нього Йти, сподіваюся, що не було.

У всякому разі життя моє протягом цього часу, що (як ви побачите) тривав недовго, було не дуже важке. Харч я мав той самий, що й капітан та помічники, мені дозволили навіть їсти пікулі[58] — їхні найбільші ласощі; і коли б я тільки хотів, то міг би пити з ранку до вечора, як містер Шуен. Я мав також товариство, і порівняно непогане. Містер Ріак, який раніше вчився в коледжі, дружньо розмовляв зі мною, коли не був сердитий, і розповідав багато цікавого й повчального; навіть капітан, хоч і тримався майже завжди осторонь, іноді бував не такий стриманий і розповідав мені про чудові краї, які йому пощастило відвідати в плаваннях.

Тінь нещасного Ренсома лежала, очевидно, на всіх нас, але особливо важким тягарем на мені й містерові Шуені. Крім того, я мав ще й власні турботи. Я виконував брудну роботу для трьох чоловік, хоч вважав їх негідними себе і був певен, що принаймні одному з них уже давно слід було б гойдатися на шибениці. Така була моя теперішність, а щодо майбутнього, то я міг уявити себе тільки невільником, що працює поруч з неграми на тютюнових плантаціях. Містер Ріак, мабуть, з обережності не дозволяв мені більше говорити з ним про моє нещастя, а капітан, з яким я намагався зблизитись, не захотів навіть вислухати мене й прогнав, мов собаку. Дні минали за днями, я дужче й дужче занепадав на дусі й уже починав радіти, знаходячи якусь роботу, що не залишала мені часу на роздуми.

Розділ IX

ЧОЛОВІК З ЧЕРЕСОМ, ПОВНИМ ЗОЛОТА

Минуло більше тижня, і невдачі, які досі переслідували «Завіт» у цьому плаванні, стали позначатися ще дужче. Іноді корабель просувався трохи вперед, а в інші дні його насправді відносило назад. Кінець кінцем нас занесло далеко на південь, і весь дев'ятий день ми тільки те й робили, що повертали з одного галсу на другий поблизу мису Рес і дикого скелястого берега по обидва боки від нього. Тоді капітан з помічниками порадились і вирішили щось не зовсім зрозуміле для мене: ми змінили курс і з ходовим вітром швидко рушили на південь.

На десятий день після обіду хвилі почали спадати, і бриг огорнув густий, вогкий сивий туман, так що з одного кінця корабля не видно було другого. Спускаючись на палубу, я бачив, що матроси й командири уважно прислухалися, стоячи біля фальшбортів, «чи немає бурунів», і хоч не розумів цих слів, але теж відчував у повітрі небезпеку й хвилювався.

Десь близько десятої години вечора я подавав вечерю містерові Ріакові й капітанові, як раптом корабель об щось ударився з величезною силою і ми почули, що хтось кричить за бортом. Мої обидва зверхники рвучко схопилися на ноги.

— Бриг на щось наскочив! — вигукнув містер Ріак.

— Ні, сер, — заперечив капітан. — Ми всього-на-всього перекинули човна.

І вони вибігли з каюти.

Капітан мав рацію. Ми в тумані наскочили на човен, він розколовся навпіл і пішов на дно з усім екіпажем. Живим лишився один чоловік. Він (про це я дізнався потім) сидів на кормі як пасажир, а решта людей веслували. Руки в цього чоловіка були вільні, йому не заважало ніщо, крім довгого — нижче колін — плаща з грубого ворсистого сукна, і коли від удару корму човна підкинуло в повітря, він підскочив і вхопився за бушприт корабля. Те, що він зміг таким чином урятуватися від смерті, свідчило про його щастя, неабияку спритність і незвичайну силу. Проте, коли капітан увів цього чоловіка в каюту і я вперше побачив його, то не помітив на його обличчі хвилювання.

Це був невеликий на зріст, але гарної статури чоловік, спритний, як кізка; у нього було приємне відверте обличчя, дуже засмагле від сонця, густо вкрите ластовинням і подзьобане віспою. В його незвичайно ясних очах було щось божевільне, вони одночасно приваблювали і викликали тривогу. Скинувши плаща, врятований поклав на стіл два майстерно оздоблені сріблом пістолі; на поясі в нього висіла довга шпага. Манери незнайомця були елегантні, він дуже чемно поводився з капітаном. З першого ж погляду на нього я подумав, що переді мною стоїть чоловік, якого я волів би назвати своїм другом, а не ворогом.

Капітан теж вивчав незнайомця, але звертав більше уваги на його одяг, ніж на нього самого. І справді, як тільки той скинув плаща, його зовнішній вигляд виявився надто пишним для кормової рубки купецького корабля: на ньому був капелюх з плюмажем, червона камізелька, штани з чорного плющу й блакитній камзол зі срібними ґудзиками й гарним срібним позументом. Це був дорогий одяг, хоч трохи й попсований у дорозі, бо незнайомцеві, очевидно, доводилося в ньому спати.

— Мені дуже прикро, що загинув човен, сер, — сказав капітан.

— З ним пішли на дно кілька славних людей, — зауважив незнайомець, — яких я волів би бачити знов на суходолі більше, ніж десяток човнів.