Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

не добрий і не щирий до всіх, як були. Ви стали немилосердний, жорстокий. Я знаю. Не забувайте, що я бачу вас шість днів на тиждень, місяць у місяць, рік у рік. Я знаю куди більше про найдрібніші ваші рисочки, ніж ви про мене взагалі. Жорстокість не тільки в вашому серці й у думках, вона вже й на вашому обличчі. Вона вирізьбила на ньому свої знаки. Я стежила, як вони з'являлись і виразнішали. І все це зробили ваші гроші й те життя, що до нього вони вас змушують. Ви нелюднієте, скочуєтеся чимраз нижче. І так триватиме далі й далі, поки ви зовсім занепадете.

Він хотів укинути якесь слово, але вона спинила його і, задихаючись, тремтячим голосом повела далі:

— Ні, ні, дайте мені докінчити. Я нічого не робила, тільки думала, думала й думала всі ці місяці, відтоді як ми почали з вами їздити в гори. І тепер, раз заговоривши, я хочу вилити все, що в мене на серці. Я вас люблю, але не можу вийти за вас заміж і вбити цю любов. Ви йдете до того, що я муситиму зневажати вас. І нічим ви тут не зарадите. Ви ніколи не зможете любити мене так, як любите свою ділову гру. А вона не дає вам ніякої користі й тільки забирає вас усього. Я часом думала, що мені легше було б поділити вас по-доброму з іншою жінкою, аніж із вашими справами. У мене тоді була б хоч половина вас. А ваші справи забиратимуть вас не половину, а дев'ять десятих або навіть дев'яносто дев'ять сотих.

Зрозумійте, для мене одружитись — це не тільки витрачати чоловікові гроші. Мені потрібна сама людина. Ви мені повсякчас кажете, що і я вам потрібна. Уявіть, що я згодилась, але віддаю вам одну тільки соту частку себе. Уявіть, що є щось у моєму житті, що забирає решту дев'яносто дев'ять сотих, що псує мою постать, залишає капшуки під очима і зморщечки на скронях, що робить мене негарною і фізично, й морально. Скажіть, ви задовольнилися б одною сотою часткою мене? А ви ж мені пропонуєте не більше. Що ж дивного, коли я не хочу й не можу вийти за вас?

Буйний День мовчав, не знаючи, чи доказала вона все, і вона заговорила знову:

— Це не від того, що я егоїстка. Кінець кінцем, любов дає, а не вимагає. Але я добре бачу: хоч би скільки я давала, з цього ніякого добра вам не буде. Це в вас неначе хвороба. Ви провадите справи не так, як люди. Ви поринаєте в них геть увесь, і серцем, і душею. Хоч що ви кажете, хоч як ви думаєте, — ваша дружина буде для вас тільки розвагою на короткий час, так само, як Боб, що казиться, застоявшись у стайні. Я знаю, ви купили б мені чудовий палац і залишили б мене там, щоЬ я позіхала, доки рот би мені роздерся, або щоб виплакала очі від безсилля, не маючи засобу врятувати вас. Ця ділова недуга точитиме вас, мов іржа, поки вашого віку. Ви граєте в справи так само захоплено, як і в усе, як грали колись на Алясці в трудне життя золотошукача. Ніхто не смів їхати швидше за вас, працювати більше за вас, витерплювати більше за вас. Ви нічого не залишаєте на інше, ви кладете цілого себе в те, що робите.

— Граю без обмеження! — буркнув він, погоджуючись.

— Якби ж то ви могли так само грати в кохання і в подружжя…

Її голос затремтів і ввірвався, мокрі від сліз щоки зашарілись, і вона спустила очі під його поглядом.

— Більше я не маю чого додати, — сказала вона, — я й то виголосила цілу проповідь.

Вона тепер відверто горнулась до нього, і обоє забули про рвучкий вітер, що налітав чимраз частіше й шаленіше. Дощ не линув ще по-справжньому, але їх раз у раз обсипало дрібною мрякою. Буйний День спантеличено мовчав. Урешті він заговорив збентежено:

— Ну, загнали ви мене на слизьке! Просто в голові мішається, далебі, не знаю, що й сказати, міс Мейсон — чи то Діді, я дуже люблю вас так називати. Мушу погодитися, що ви багато слушного сказали. Як я зрозумів, ви вийшли б за мене заміж, якби я не мав ані цента і якби я не грубшав. Ні, ні, я не жартую. Я беру саму суть. Я так звик: розлущити й вийняти саме зерня. Коли б я не мав ані цента, коли б я жив здоровим життям і міг увесь час любити-кохати вас, бути вашим чоловіком, замість по шию грузнути в справах, — тоді б ви пішли за мене.

Усе це ясно, як білий день, і ви більше маєте рації, ніж я досі гадав. Ви трохи відкрили мені очі. Але далі я гублюся. Що ж можна вдіяти? Звісно, мої справи залигали, повалили й затаврували мене, як ту худобину. Мені зв'язано руки й ноги і я вже не можу встати та скубти зелену травицю. Я наче той чоловік, що впіймав ведмедя за хвіст. Я не можу його випустити. А тим часом мені треба вас, і я повинен його випустити, щоб вас здобути.

Я не знаю, що діяти, але щось мусить статися. Вас я не можу зректись, ніяк не можу та й не хочу. Ви вже наздоганяєте мої справи, ось-ось будете в мене поперед них. Мені ще такого не бувало, щоб я через справи ночами не спав.

І заперечити вам я не маю чого. Я сам знаю, що я вже не такий, яким з Аляски приїхав. Тепер уже я не пройду стільки з собаками, як за тих часів. Мої м'язи розм'якли, а душа затвердла. Перше я поважав людей, тепер я їх знеиажаю. Знаєте, я звик жити на волі, серед природи, та гадаю, що й уродився для такого життя. Отож я купив ферму в Глен-Елені, невелику, але прегарну. Це там, де я вклепався на цегельні. Ви ж, мабуть, пам'ятаєте мою цегельню з листування? Я тільки-но вперше побачив ту ферму, як закохався в неї й зараз купив її. Я саме тоді їздив по горах і був щасливий, як той хлопчак, що втік з уроків. Сільське життя зробило б мене, звісно, ліпшою людиною. Місто псує мене. Тут ви знов же маєте рацію. Я це сам знаю. Але даймо, що ваші молитви почуто, я збанкрутую і муситиму заробляти собі на