Читати книгу - "Прерія"

class="p1">— А це нас не згубить? — недовірливо вигукнув Мідлтон. — Хіба ви не підвели ворога ще ближче, замість віддалити його?

— Невже ти так боїшся опіків? У твого діда шкіра була грубіша. Але поживемо — побачимо; еге ж, ми таки побачимо, бо всі залишимося живі.

Траперів досвід не зрадив його. Полум'я, розгорівшись, почало поширюватись на три боки, згасаючи на четвертому, бо там не було йому поживи. Воно дедалі ширшало і, сповістивши про свою могуть зловісним гуготінням, поглинало все на своєму шляху, залишаючи позад себе чорну й димучу землю, ще голішу, ніж після коси. Становище втікачів було б, як і досі, небезпечним, коли б площинка, де вони стояли, не збільшувалась у міру того, як їх обступало полум'я. Щоб урятуватися від нестерпного жару, вони перейшли на те місце, де трапер підпалив траву, а незабаром вогонь почав відступати з усіх боків; хмари диму сповивали втікачів, але вогненний потік, уже не загрожуючи їхнім життям, шалено котився вперед, віддаляючись від них.

Усіх просто приголомшила ця нехитра вигадка старого — так, певне, вражені були придворні Фердінанда, коли Колумб поставив яйце[50]; але їх сповнювала не заздрість, а глибока вдячність.

— Це справжнісіньке чудо! — сказав Мідлтон, збагнувши, що вони врятувалися від неминучої, здавалося б, загибелі. — Тільки провидіння могло надихнути вас на таку думку!

— Старий трапере! — закричав Пол, запустивши руку в свої кудлаті кучері. — Я вистежив чимало бджіл, що летіли із взятком, і трохи знаюся на природі лісів; але те, що зробив ти, — це як вирвати жало у шершня, не торкнувшись його!

— Та годі вже, годі! — відмахнувся старий, що, здавалося, вже й забув про свій успіх. — Тепер готуйте коней. Хай вогонь попрацює ще з півгодини, а тоді можна й вирушати. А зараз почекаємо, щоб земля трохи схолола, — адже тетонські коні не підковані, й копита в них ніжні, як підошви у босої дівчини.

Мідлтон і Пол, які після цього несподіваного порятунку почувалися так, ніби воскресли з мертвих, терпляче дожидали, коли спливе покладений трапером термін, знов повіривши в безпомильність його суджень. А натураліст схопив свої записи, що трохи постраждали після того, як побували у спопелілій траві, і, аби винагородити себе за це невелике нещастя, заходився описувати безперервні коливання світла й тіні, вважаючи їх якимсь невідомим природним явищем.

А тим часом ветеран-слідопит, що на його досвід вони так беззастережно поклалися, пильно вглядався в далину, коли вітер на хвильку розвіював дим, що величезними клубами громадився на всій рівнині.

— Ану, хлопці, подивіться й ви, — сказав нарешті трапер, — очі у вас молоді й, може, гостріші за мої, хоч був час, коли мудрий і сміливий народ вважав мене дуже зірким, і то недарма. Але ті дні давно минули, а з ними пішло багато моїх вірних і випробуваних друзів… Гай-гай! Аби ж то я міг змінити порядок, установлений провидінням… але я не можу цього зробити, та й намагатися таке зробити було б блюзнірством, бо світом править розум значно мудріший, ніж той, яким обдаровані слабкі смертні… і все-таки, коли б я міг хоч що-небудь змінити, то зробив би так, щоб люди, котрі довго жили в дружбі й злагоді, і довели свою вірність товариству, і виручали один одного, і стояли один за одного, — щоб вони обидва могли розлучатися з життям тоді, коли смерть забере одного з них і другому нічого буде жити.

— Кого ви там бачите — індіанців? — нетерпляче запитав Мідлтон.

— Червона шкіра чи біла — то байдуже. Дружба і звичка зв'язують людей у лісах так само, як і в містах, а може, й міцніше. От, приміром, молоді воїни прерії, — вони часто вибирають собі друга на все життя, і чесно й вірно додержують своєї клятви. І смертельний удар, що його завдали одному з них, стає смертельним і для другого! Я довго жив на самоті, — якщо можна назвати самотнім того, хто сімдесят років пробув віч-на-віч з природою, де він міг будь-коли відкрити небу своє серце, не обтяжене клопотами і зіпсованістю поселень, — так от, коли не зважати на те, що я сказав, я довго жив на самоті; і все-таки мені приємно було спілкуватися з ними, тим паче, якщо вони були хоробрі й відверті, адже коли твій товариш боягуз, — старий скоса подивився на задуманого природолюба, — то коротка стежка в лісах перетворюється на довгу; а відвертим він мусить бути тому, що хитрість — це радше інстинкт, властивий тваринам, а не якість, притаманна людському розумові.

— Але кого ви там побачили? Чи не сіу?

— Куди йде Америка? І до чого приведуть хитрощі й вигадки її народу — відомо тільки богу! Колись я знав одного індіанського вождя, який бачив першого християнина, що ступив своєю злою ногою на землю Йорку! Як спаплюжено красу цього дикого краю всього лиш за два коротких життя! Я вперше побачив світ на березі Східного моря і добре пам'ятаю, що коли я випробовував свою першу рушницю, то пройшов лісом від порога батьківського дому стільки, скільки може подолати хлопчак від світанку до світанку, — і я ні разу не порушив нічиїх так званих «прав», бо тоді ще ніхто не домудрувався оголосити себе власником лісових звірів. Чудова природа тоді була ще недоторкана на всьому узбережжі, а для зажерливих поселенців лишалася вузька смуга між лісом та океаном. А де я тепер? Коли б у мене були орлині крила, то вони б стомились, не подолавши і десятої частини тієї відстані, що відділяє мене від моря; а весь край давно заполонили міста і селища, ферми й дороги, церкви і школи, — одно слово, усі ті вигадки, вся та чортівня, що її придумала людина. Я ще пам'ятаю ті часи, коли поселенці тремтіли від страху, зачувши клич червоношкірих на пограниччі, й чоловіки бралися за зброю, а їм на поміч поспішало військо з далеких країв; і всі молились, і жінки були перелякані, і мало хто спав спокійно, бо ірокези ступили на стежку війни а чи кляті мінги взялися за томагавки. А тепер що? Наша країна посилає кораблі в чужі краї, щоб допомогти їм воювати з сусідами; гармат зараз більше, ніж було колись рушниць, а навчених солдат, коли треба, виставляють десятки тисяч! Ось вам різниця між колоніями і штатами, друзі мої, — і я дожив до цього, такий убогий і старезний, яким ви мене бачите!

— Так, старий трапере, — сказав Пол, — жодна розумка людина не сумнівається, що ти набачився і лісорубів, які знімали