Читати книгу - "Мати все"

покинутого злиденного помешкання, зупинилася, наче сили вмить випарувалися, безпорадно опустила голову:

– Його тут немає… Тут нікого немає…

Стас мало що зрозумів. Насупився. Кивнув на обгорілу хату:

– Рая тут жила?

Іветта мовчки кивнула. Застигла. Стас нервово потягся за цигарками, закурив, пішов до дядька, що колупався біля паркана сусідньої, цілком добротної хати.

– Доброго дня, хазяїне.

– Добрий, добрий… – Дядько витер об штани грубі руки, глянув на приїжджого. – Заблукали?

– Та ні. Спитати хочу. Он у тій хаті… Пожежа була чи що?

– Була. Навіть у газетах писали. Нінка… Хазяйка… Вчаділа, падло!

Стас недобре на дядька зиркнув.

– Що ж це ви так… про загиблу?

– А як про таких казати?! На Різдво наклюкалася, як та зюзя, спати завалилася і – капут! І сама вчаділа, і дитинку загубила, бо вагітна була. – Дядько підозріло насупився: – І що вам до того?

– Так… дочку її шукаємо. Раю. Не з’являлася?

– Та звідки їй тут взятися? Люди кажуть, Нінчині малі у якомусь дитбудинку, а Райка в турецькі повії подалася. Як перед самим Новим роком здиміла, так її ніхто і не бачив.

Стас ішов до Іветти, і здалеку вона раптом нагадала Дезінфікатору його власну маму в той день, коли багато років назад старший брат до крові побився з сусідським фраєром, бо той своїм джипом задавив цуценя. Приїхала міліція, брата скрутили, потягли до «бобика», а малий Стас біг слідом і кричав, щоби брата відпустили, та раптом побачив маму. Вона саме поверталася з магазину – у руках повні сумки. Здалеку помітила біду та, замість того, щоби рвонути до міліціонерів, раптом зупинилася, сумки впустила і, як оце зараз Іветта, стала стовпом, наче, ступи вона хоч крок – смерть!

Стас підійшов до тещі, ніяково зітхнув:

– Може, ще кудись треба поїхати?

…До Києва поверталися вже поночі. Іветта зціпила руки, опустила голову і все дивилася на закам’янілі пальці, ніби не було у світі нічого важливішого за них. Стас скоса зиркав на тещу, думав про те, що, можливо, він був надто категоричним щодо неї і що Платон таки скотиняка, бо як надумав тікати, то хоча б записку матері залишив, щоб не побивалася. Нічого, нічого! Хай тільки з’явиться! Стас йому пояснить популярно правду життя.

Платон і Рая щезли. Наче вітром аж до зірок понесло. Іветта підняла найвпливовіших знайомих – по всіх усюдах утікачів шукала міліція і трійко приватних детективів. Ангеліна щодня тинялася Подолом. Стас запропонував дати оголошення в пресу і надрукувати фотографію молодят, та Іветта не погодилася.

– Це налякає їх, Стасику, – пояснила тьмяно.

А час біг. Тиждень, другий… Кілька разів Іветта їздила до трупарні на впізнання невідомих небіжчиків, та, Бог милував, там не було ані Платона, ані Раї. Одного пізнього вечора з міліції зателефонували: знайшли! Іветта вискочила з дому, як той Платон – боса! Та в міліції помилилися – то знову були не вони…

А час біг. Місяць, другий… Бджоли травень принесли. Коли вечір нагадував, що минув ще один безнадійний день, Ангеліна накривала у вітальні стіл для чаювання. І все як колись: порцеляна, справжній індійський чай, коричневий цукор і домашнє печиво з тими самими помаранчевими усмішками. Стас сідав до столу поруч з Іветтою так, щоб не заступати їй двері Платонової кімнати. Ну не сидіти ж їй одній! Дзенькав ложкою: цукор колотив.

– Іветто Андріївно, до мене завтра постачальник з Одеси приїжджає. Я дам йому фотку? Добре?

– Добре, Стасику, – шепотіла Іветта. Не відводила погляду від дверей синової кімнати.

Про Ліду не говорили. Наче уклали мовчазний договір: не згадувати, не розпитувати, не лаяти. Та варто було Стасові вийти за поріг моторошної від горя професорської оселі, він діставав мобільний.

– Лідо… Я під’їду? Хотів про Платона тобі розповісти… – починав зухвало, щоб вона не розчула, як він хвилюється.

– Вибач, Стасе, я зараз дуже зайнята… – І короткі гудки.

– Ну не сука?! – бісився Дезінфікатор.

Геть нічого не розумів. Спочатку вирішив: маячня! Повернеться, бо любить! Потиняється по чужих кутках, охолоне і приповзе: «Стасику! Не покидай!» А він нічого й не покидав! Квартиру не покинув, речі Лідині, що вона їх тут більшість залишила, стереже. Брата її, до речі, шукає з ранку до вечора, тож Ліда краще не думала б, що Іветта його купила! У матері б запитала! В очі її подивилася: може, хоч тоді схаменулася б, зараза! Чи вона теж божевільна? І не зустрітися, не поговорити. У клініці вічно народу повно. Від Зоряни з’їхала. Орендує квартиру десь у центрі. А де? Тільки й лишилося – мобільний і Зоряна.

Стас кілька разів зустрічався з Олегом і Зоряною, усе намагався розпитати про Ліду, та Зоряна й сама мало що розуміла.

– Вона розмовляє зі мною тільки про справи, – сама дивувалася. – Варто просто запитати: «Як ви, пані Лідо?», вона відповідає: «Все чудово!» і йде геть.

– Може, у неї хтось з’явився? – припустив Олег.

– Ні, – запротестувала Зоряна. – Працює фанатично. За трьох. І… рівна. Така рівна стала. Ніби на одній ноті.

– Шнітке… – буркнув Дезінфікатор.

– На одній ноті з життя зникає музика, – сумно всміхнулася Зоряна.

Але одного разу Стасові ввірвався терпець. Кобенитися геть перехотілося. Та нехай! Він сам піде до неї! Дочекається біля клініки і таки з’ясує, що трапилося. Час минув. Може, заспокоїлася і пояснить нарешті… Та, перш ніж іти до Ліди, Стас за звичкою забіг до Іветти. І сам не розумів, що саме знову і знову штовхало його до колись ненависної тещі. До втечі Платона і Раї вже звик – чого собі брехати, не надто напружувався щодо пошуків. Виправдань не бракувало: а може, їм там десь далеко – краще… Та варто було переступити поріг професорської оселі і лише зазирнути у скляні Іветтині очі, як серце шаленіло. Стас нервував, намагався бути переконливим:

– Ми їх знайдемо, Іветто Андріївно! А ви сьогодні… як?

Того дня Стас теж зайшов до вітальні, зніяковілим поглядом ковзнув по тещі: як суха гілка у вазі, у тому кріслі.

– Іветто Андріївно… Ви як?

Поряд з’явилася змарніла Ангеліна, захитала головою, наче казала: «Ой Стасику, нащо ті дурні питання?! Сам бачиш! Не стало Іветти – тінь Іветтина вітальнею вештається, як ноги тримають. З дому не виходить». – «А робота?» – спитав Стас очима. – «Яка робота?! Одна в неї тепер робота – синочка дочекатися».

– Крісло допоможи пересунути, – прошепотіла нянька. – До вікна.

– Навіщо? – не зрозумів.

Озирнувся: Іветта вчепилася в ручки крісла, намагалася встати. Та де там! Нема сили. Платон із собою забрав. Обоє кинулися, під руки підхопили. Дотягли до дивана,