Читати книгу - "Царівна"

не була вже й компаньйонкою, а хіба лише швачкою? Ви знаєте, Васіллі, — додала шепотом, — що вона шиє від якогось часу також за гроші? Я перехопила недавно її стару рrotege[133], як несла спідницю для якоїсь міщанки. Мені впала барвна матерія в очі, і я кажу: «О, це гарне, чиє ще?» А вона каже: «Одної міщанки». — «Хто шив?» — питаю. А вона — ляп! що панна. «Як? — кажу і чинюся, ніби дурна, — вона уміє кравецтво?» — «Вона не шиє паням, — каже, — бо де має стільки часу, а міщанські спідниці і кафтаники — то так лиш летять з її рук. От, — каже, — все добре, як і звідси капне щось. Бідна сирота бореться з життям, як може, та й тому і бог її не опускає». Отже, вона аж така убога, Васіллі! А хто би того всього не знав, думав би, що вона бог знає хто. Вона глядить вперед себе так, як ті справдешні аристократи; не знаю, у кого вивчилася вона так того. Ви знаєте, Васіллі, як високо аристократи носять голови? Носять їх високо, а дивляться вниз. Не обертають голови то в одну, то в другу сторону, ні, вони лиш очима водять. Того вивчилася вона, мабуть, уже змалку, бо чинить це зовсім невимушене. Коли підведе свої очі вгору, то я лякаюся її чогось. В неї такі дивні очі, Васіллі! Такі великі, мов нерухомі, і миготять, аж лячно! Брат мого мужа казав, що вона пригадує якусь рейнську русалку, чи щось таке. Що то за мара, Васіллі?

Він оповів їй легенду про Лореляй.

— Ах, то вона, певно, думає, що й вона така гарна! — зашепотіла вона злобно. — Певно, тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глибокими кутиками, а впрочім що ж на ній? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?

— О, певно, — відповів він і зігнувся саме в тій хвилині по її вахляр, котрий держав в руці і впустив на землю.

— Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа[134]. Не так?

— Так.

— А ви як думали, Орядин? — шептала завзято далі — Що чому не вийде вона замуж?

— Я думав щось інше!

— Що?

— В неї забагато крові будучності в жилах.

— Що? Що?

— Вона замодна.

— Модна? Ха-ха-ха! — розсміялася румунка. — Як же вона модна, коли в неї не побачиш і модні фризури? Яка ж тоді я, Орядин, я, що в мене бачиш завсігди лиш саме те, що наймодніше, що даю свої сукні шити до першої моднярки в Яссах?

Він глянув на неї і по його лиці промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв її руку, стиснув її і сказав ніжним, тихим голосом:

— Sie sind eine Rose ohne Dornen![135]

Вона усміхнулася вдячно і присунулася ближче до нього.

— Не йдіть до неї ніколи, Васіллі, — благала пещеним голосом. — Я її не люблю.

— Або ж я до неї ходжу?

— Ні, однак я вас у неї пізнала.

— Ну так! Це було щось інше. Мені прийшло щось на думку. я хотів щось довідатися.

— Що? Що? — домагалася вона цікаво.

— Чи це правда, що син її помершої пані жениться з нею. Я так чув?

— І що ж?

— О, нічо. Мабуть, в тім нема правди ані крихітки. Мене не обходить вона нічого; а ви думали (він усміхнувсь насилу і поглянув за кимсь в противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?

— Я не думала так, — відповіла вона, — лише думала, що ви любите її!

— Що за вигад! — кликнув півголосом, ще завсігди сміючись. — А впрочім, хоч би і так, то — як вона раз сама казала — любити і женитися — це щось зовсім, зовсім інше.

Вона хотіла щось скоро відповісти, однак він схилився бистро до неї, стиснув кріпко її руку і, вп'яливши свій, в тій хвилі майже гарячий погляд в її очі, шепнув з притиском:

— Не правда ж?

Вона змішалася, усміхнулася і замовкла.

* * *

Більше як півроку минуло з того часу.

Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у румунки, але з нею не стрічався і там. Вона не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував її.

Стара Домна, що обслугувала і румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоч та не питала її ніколи ані одним словом.

— Вже що вона з тими паничами за верески виправляє, що аж страх! — оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусила бігати кілька разів на годину у місто. — Я вже постарілася, а чогось такого не виділа. Грає в карти, в якісь «фанти», а курить, а п'є чорну каву, що аж гидко. Мабуть, і від неї стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!

— З ким? — спитала дівчина стиха, і в її грудях забилося серце скоріше.

— Та з тим, що подібний до неї, мов рідний браг, і що на скрипці грає! Він «за ніц»[136] не має її. Регочуться обоє, борються, мов хлопці на толоці, з того не вийде певно нічо добре.

Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в її комірниці діється.

Одного ранку, вже потім, влетіла румунка до неї заплакана, розгнівана і виповіла[137] мешкання.

— Чому? — спитала Наталка зчудована.

— Та якого лиха сидіти мені тут довше! — відповіла і, заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетіла, мов фурія, тріснувши дверима за собою. За кілька днів прийшла до неї попрощатися. Між іншим сказала:

— Орядину скажіть, що най жениться, з ким хоче, мене то нічого не обходить. Він нічо не заслужив доброго.

— Скажіть йому то самі, пані, — відповіла Наталка.

— О, він тепер до мене не прийде! — сказала і усміхнулася гірко. — Ви не знаєте, який він. Нині запалиться, обіцяє світ, а завтра вже холодний, мов лід. і мудрий, як той Соломон. О, я кого ненавиджу! Скажіть йому оце, він до вас прийде.

— Нехай не приходить, — сказала дівчина гордо.

— Еге, ви все такі чудні! — загомоніла. — Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацікавиться знов чим-небудь і зайде; тоді скажіть!

Наталка не обізвалася. Він не зацікавиться більше нею, бо вона осталася та сама, впрочім, що обходили її зносини сих людей? Для цеї жінки не