Читати книгу - "Борислав смiється"

Вони напали на батька вночi серед дороги, але батько вправився з ними i одного, заголомшеного, приволiк додому. До всего признався, хто його намовив i що дав. Батько до суду, — пiшли два жиди сидiти. Тодi другi взяли i строїли батька. Закликали його немов на перепросини i дали щось, — як прийшов, так зараз i лiг, мов пiдкошений, а до тижня i вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комiсiю, комiсiя викрила отруту, — але не було кому настояти, i справа зам'ялася. Ще й матерi жиди пригрозили, щоб i писнути не смiла, бо iнакше нещастя буде. Мати злякалася i дала спокiй. Але недовго жиди дали нам спокiй. Вони, очевидно, завзялися зовсiм зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишились ми з Сеньом, сироти-пiдростки. Замiсть нашого батька взяв уже був пропiнацiю жид, — отже, то вiн тепер присiкався до нас. Сюди-туди вiн вкрутився за опiкуна над нами i взяв наш грунт в уживання, а нас на виховок. На Банi й тодi вже жидiв було досить, i се була не дивниця, що жид опiкувався над християнськими сиротами. Зазнали ж ми тої жидiвської опiки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горiвочки додавав. Але чим далi, тим тiснiше, i вкiнцi повернув нас зовсiм собi в наймитiв-попихачiв. Ми зачали допоминатися свого грунту, але жид тим часом умiв уже так покрутити з панами i з громадським урядом, що нас зовсiм вiдсудили вiд грунту. Але жид не чувся ще спокiйним i старався нас зовсiм позбутися. Зачав намовляти урльопникiв, щоби нас били; далi пiдкупив вiйта, щоби вставився у асентерункової комiсiї, щоби нас заасентерували до вiйська. Але ми все перебули i, вислуживши в вiйську, прийшли назад до села. Жид затремтiв; вiн знав, що мп не подаруємо ему свою кривду, i старався випередити нас. Запросив нас до себе буцiмто на гостину i хотiв потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пiзналися на тiм i нагодували силомiць самого жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тодi ми покинули своб село i пiшли сюда, а по дорозi попрпсягли собi до смертi своєї мститися на жидах. Ми постановили собi робити з ними так, як вони з нами: пiдмовляти напротив них якнайбiльше людей, шкодити їм, де мож, i то так зручно, щоби вони й самi не знали, вiдки на них паде лихо. Вiд того часу минуло вже десять лiт. Як ми досi сповнювали свою присягу, о тiм не буду оповiдати. Але найбiльша наша пiмста тепер наближався, i хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої i за громадськi кривди, той пiде з нами в тiй потребi!

Послiднi слова сказав Андрусь пiднесеним, майже благаючим голосом. Його оповiдання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецiнь таке досадне i вiдповiдаюче понурому настроєвi всiх побратимiв, зробило на всiх велике вражiння. Перший Прийдеволя зiрвався i подав руку братам Басарабiм:

— Ось моя рука, — сказав вiн, — я з вами хоч i до могили! Що буде, о то я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тiлько пiмститися, о нiчо бiльше я не дбаю!

— А старого Деркача чей також не вiдкинете, — дався чути голос з кута, i лице Андрусеве прояснилося усмiхом.

— Нiкого не вiдкинемо, братчику, нiкого! — сказав вiн.

За Деркачем один за другим зголосилися всi побратими, окрiм Матiя, Стасюри i Бенедя. Андрусь радувався, жартував:

— Ну, тi два старi, з них нам i так хiсна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще о своїх «чистих руках» мрiєш?

— О чiм я мрiю, се менша рiч, се тiлько мене обходить. Але то одно бачу, що нашi дороги нинi розходяться. Побратими, позвольте менi сказати вам ще слово, поки зовсiм розiйдемося.

— Що там єго слухати! — воркнув, сплювуючи, Сень Басараб.

— Нi, говори! — сказав Андрусь, котрий тепер чувся по-давньому головою i провiдником тих людей, вiдданих йому з душею i з тiлом, i в тiм почуттi набрав знов тої певностi i сили поступования, яка його вперед визначувала i котра потроху опустила його була пiд час недовгого Бенедьового провiдництва. — Говори, Бенедю, — ти був добрим побратимом i щиро хотiв для всiх добра, ми певнi, що ти й тепер того самого хочеш. А коли дороги нашi розходяться, то се не для того, що ми самовiльно вiдриваємся вiд твоїх рад, але для того, що конечнiсть пхає нас туди, куди ти чи не можеш, чи не хочеш iти з нами.

— Дякую тобi, Андрусю, за твою добру вiру. Але то, що ти кажеш о конечностi, котра буцiмто пхає вас на зле дiло, — бо що задумане тобою дiло не є добре, се, чень, ти й сам признаєш, — сьому я не можу якось увiрити. Яка тут конечнiсть? Що жиди ошукали й обiкрали нас, що зв'язали нам руки i заперли нам на тепер дорогу до рятунку, то чи з того вже випливає, щоб ми мусили вiдречися вiд свого чистого сумлiння, статися палiями? Нi, побратими мої, i ще раз кажу, що нi. Перетерпiм тоту нещасливу годину. Час загоїть усi рани, втишить наш гнiв, ми звiльна найдемо в собi силу зачати розбите дiло, знов наново i знов колись поставимо його на тiм ступнi, на якiм було недавно. Тiлько що тодi, навченi раз, будемо осторожнiйшi. А своїм пiдпалом що ви вдiєте, кому поможете?

- Їм пошкодимо, i сего нам досить! — скрикнув Сень.

— Ох, не досить, побратиме Сеню, не досить! Може бути, що тобi, вам кiльком, досить, бо ви на то заприсяглися. Але другим? Усiм робiтникам? Чи вони вiд того будуть ситi, що жиди покапцанiють? Нi, але будуть мусили-знов робити по-давньому i вдоволятися ще меншою платою, бо багатиi все-таки хоч з мусу може заплатити бiльше, а бiдний не може. А не дай боже, викриєсь ваша змова. то кiлько вас пiде гнити до кримiналу, або хто знає, що ще може статися! Нi, побратими, прошу вас ще раз, послухайте мого слова, покиньте свої страшнi замисли: працюймо далi разом так, як зачали, а пiмсту оставмо тому, котрий важить правду-неправду i кождому вимiрює по дiлом его.

— Те-те-те, ти вже щось спопiвська затинаєш, — вiдказав насмiшливо Сень. — Не час нам ждати на той вимiр, о котрiм досi якось ми нiчого не знаємо. Моя гадка: у кого мiцнi кулаки, той сам собi впмiрить