Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

На мить подякувавши кумирам за сю думку — виморити персів голодом, убити їх чорнотою згарищ, а потім уже підіймати меча, — Боримисл наказав сотникові гінців однести його повелю всім полкам іти назад. Небавом прибіг засапаний воєвода вивідної тисячі Годан.

— Жупа!.. — він од хвилювання ковтав слова й дрібно кліпав, і Боримислові подумалося хтозна й що, та той сказав: — Не вели йти всп'ять!

— Пощо?

— Понад лівим берегом многі ріки: що десять або двадесять гін — то й рі… А перси пішли прав!..

— А там?

— Сухо.

Се була путня думка, й Боримисл удруге розіслав гінців: звертати до Данастру. Ліпше було переправитися раз через широку річку, ніж потім через безліч малих, інакше перси втечуть і візьмуть випереду не знати й скільки.

Базар сказав:

— Перси — на два дні.

Се теж могла бути правда, коли вони без зупинки йшли й пів минулої ночі, й увесь учорашній день, і цілу ніч по тому.

Три дні від рана до глибокої ночі гналися й древляни, й бродники, й кривичі зі словінами, й жиличі та чудини за персами, які теж не шкодували ні коней, хто мав під собою коня, ні власних сил. Од Люта Пугачича нарешті прийшли гінці. Сіверяни з русичами йдуть назустріч персам і постараються спинити їх десь або коло Реута, або над наступною річкою Ікель, уже в правітчині жиличів.

— До Реута, — сказав схвильований господар Мачик, — лишається днів чотири. Так речуть мої старійшини.

— А той… Ікель? — спитав Боримисл.

— Близько… Відразу за Реутом, гін сто малих.

Боримисл попросив Мачика привести до нього всіх своїх боляр і старійшин. Січа мала відбутися на землі, яка належала їм і яку вони найліпше знають, і він хотів почути їхнього слова. Та незабаром прибув дрібненький воєвода Годан і приніс несподівану звістку:

— Пішли на той бік!

За кожну хитрість персіян воєвода вивідної тисячі почував себе найдужче винним.

— Коли? — спитав уражений жупан.

— Хіба зночі… Трава вже трохи піднялася.

Зночі… Се означало, що перси вже не так далеко, на день попереду, а не на два, як було спочатку, та втішатися не мав із чого, бо не міг розгадати Дарієвого задуму, й Боримисл ізвелів негайно переправлятися на той бік Данастру.

Жупан Боримисл сподівався, що персіяни дійдуть до Богу й понад його правим берегом звернуть униз. Туди було два дні дороги, стало на годині й ішлося легше, єдине, що сковувало рух, були геть витолочені ниви й левади, й коні почали слабнути, та й харчів для ратників не вистачало. Проте, запалені вогнем помсти, вої відчували близькість ворога й мужньо зносили всі знегоди.

Та коли попереду зблимнули й широкі води священної річки Богу, Годан, жалібно зморщивши печеричку свого темного виду, повідомив, що перси пішли далі.

— Перейшли Бог і…

Се вже геть не трималося купи. Впродовж усієї сідмиці, поки й гналися за персами, вої раз у раз подибували в витолоченій траві кістки, й Годан казав про се Боримислові: то були людські кістки, отже ж, персіянин дійшов краю, й не вірилося, що він здатен на ще якісь нові хитрощі. Невже мислить лишатися тута? — подумав Боримисл, але негайно відкинув і сю думку. Дарій не зважився б із своїм розбитим і геть розколошканим полком зостатися тут на зиму. Що ж тоді?..

Але відповісти на се запитання ні Боримисл, ні хтось інший не міг, доводилось гнати далі й чекати, що покаже прийдешній день і на чому стануть кумири.

Й десь аж по другій добі, коли праворуч головного походу лишалася звивиста й заллята осіннім сонцем Ятрань, а попереду, якщо вірити вивідцям Годана, була інша річка — Самара, Боримисл раптом згадав, що Лют Путачич не знає нічого й іде собі далі правим берегом Данастру. Він звелів негайно викликати Годана, перейнявшись рішучістю бодай на Годанові зігнати оскому за всі останні невдачі.

Та Годан, виплутуючи хитрий усміх, що зачаївся в його незліченних зморшках і зморщечках, діловито проказав:

— Ще тому два дні послав до Пугачича.

Боримисл був ладен розцілувати лукавого старого можа, та було не до сього, тож лише запитав:

— Десятку?

— Дві повні десятки із завідними кіньми на поводі.

Боримисл кивнув і втомлено провів долонею по щоках та підборідді. Роб Корнеліус був тут, і він наказав йому принести все для гоління, бо заріс, мов лісовик, щетина вже бралася в пучку.

Рудий нікчемний латинянин зготувався й почав сам голити жупана, як робив се вже два чи більше місяців. Щетина була цупка та біла, роб-постригач із жалем дивився на свого володаря, якого встиг полюбити, й із завмиранням серця відрізав і ті малесенькі кінчики темного волосся, що ще лишалися на краях вус і кіски. Тепер володар землі Древлянської був уже геть білий, мов старезний дід, хоч обличчя лишалося молоде, бо погнав тільки тридесяте літо.

Перси звернули на полудень аж за Інгулом, переправившись на той бік. Боримисл був звелів переправлятися й своїй раті на лівий берег, тоді роздумав і пішов правим. Тут бодай була паша для коней, які геть послабли, та й клини споживної рогатої худоби та вівці теж ледве встигали за раттю, підбившись і знесилившись нескінченними перегонами. Шкода було тільки за одним: відтепер не дивитиметься на страшні сліди розгромленого війська персіян, які лишали по собі низки смердючих трупів і жовті кістки забитих у страву воїв. На сю гидоту іншим би разом ніхто й не дививсь, але тепер вона надихала ратників, і древляни, кривичі та інші комонці, натомлені дорогою, жваво показували один одному сліди розкладання перського війська й веселіше йшли самі, сподіваючись недалекої січі, яка змете всю ту погань із рідної землі назавжди.

Перший здогадався про задум Дарія не Боримисл і не хтось із-поміж старійших князів чи боляр, а молодий чорнявий вождь бродників.

— Заплутай дорога! Не знай дорога! Боїться —