Читати книгу - "Марія Стюарт"

підступив до неї і обняв, — востаннє, проте обоє не знали про це. Потім вискочив на коня і пустив його шаленим чвалом, за ним помчало лише кілька слуг. Важкий сон скінчився. Тепер настає остаточне жорстоке прокидання.

Прокидання настало страхітливе й нещадне. Лорди пообіцяли Марії Стюарт, що з почестями привезуть її до Единбурґа, і, мабуть, це справді був їхній щирий намір. Але тільки-но принижена жінка в злиденному запорошеному одязі підійшла до лав найманців, їй назустріч засичав зміїним язиком глум. Поки залізний кулак Босвелла прикривав королеву, народна ненависть, принишкнувши, не озивалася. А тепер, коли її вже ніхто не захищає, вона зухвало і зневажливо ринула на неї. Королева, що капітулювала, для збунтованих вояків — уже не володарка. Дедалі тісніше обступає її ватага, спершу з цікавістю, потім із викликом, зусібіч залунали крики «Спалити блудницю!», «Спалити вбивцю чоловіка!» Керколді марно дістає меча і б’є плазом, це не зараджує, озлоблені знову і знову підступають та вимагають, щоб на знак їхнього тріумфу королева несла попереду корогву з зображенням убитого чоловіка й дитини, яка благає помсти. Від шостої години вечора до десятої, від Ленґсайда аж до Единбурґа триває це покарання шпіцрутенами. З усіх будинків, з усіх сіл напливає народ зглядатися на нечувану картину — зловлену королеву, і тиск цікавого тлуму інколи був такий великий, що лави солдатів розпадалися і вони могли йти далі тільки вервечкою; Марія Стюарт ніколи не переживала ще тяжчого приниження, ніж цього дня.

Але цю горду жінку можна тільки принизити, зігнути її неможливо. Як рана починає пекти тоді, коли забруднена, так і Марія Стюарт відчула поразку тільки тоді, коли її отруїли глумом. Її гаряча кров, кров Стюартів, кров Ґізів, закипіла, і замість по-розумному вдати спокій, Марія Стюарт звинуватила лордів у тому, що народ вітає її ганьбою. Вона накидається на них, мов роздратована левиця, погрожує, що накаже повісити їх і прибити до хреста, а потім раптом хапає за руку лорда Ліндсея, що їхав поряд, і пригрозила йому: «Присягаюсь цією рукою, що зітну тобі голову!» Як і в усі небезпечні миті, надміру подразнена сміливість Марії Стюарт переростає в безумство. Вона відверто випльовує лордам, хоча вони тримають у руках її долю, свою ненависть і зневагу замість по-ро­зумному мовчати або боягузливо підлещуватися до них.

Можливо, ця непримиренність зробила лордів ще жор­сткішими, ніж вони спершу намірялися. Адже тепер, збагнувши, що ніколи не дочекаються прощення від королеви, всі вирішили змусити ту свавільну жінку гірко відчути свою безоборонність. Замість провести королеву в Голіруд, її замок, що стоїть за міськими мурами, її примусили — шлях пролягав повз місце вбивства в Керк-о’Філді — заїхати в місто по головній вулиці, яку заполонили цікаві. Там, на Хай-стрит, її завели в дім провоста, немов поставивши до ганебного стовпа. Доступ до Марії Стюарт перекрили, не пустили жодної з її шляхетних дам і служниць. Почалася ніч розпачу. Марія Стюарт уже кілька днів не скидала одягу, зранку й ріски в роті не мала. Від сходу до заходу сонця ця жінка пережила незмірне: втратила королівство і втратила коханого. Надворі під її вікнами, наче перед кліткою, зібралася юрба покидьків, щоб глумитися з беззахисної, нацькована потолоч пронизливо вигукує їй угору образи і лайки, і лорди аж тільки тепер, вважаючи, що вона вже принижена, намагаються вести переговори. Лорди вимагають, власне, небагато. Лише просять, щоб Марія Стюарт остаточно розсталася з Босвеллом. Але ця впер­та жінка бореться за програну справу з іще більшою мужні­стю, ніж за якусь перспективну. Марія Стюарт зневажливо відкидає пропозицію, і навіть один з її противників змушений потім признатися: «Я ще ніколи не бачив сміливішої і відважнішої жінки, ніж королева протягом тієї сцени».

Коли лорди не змогли погрозами змусити Марію Стюарт зректися Босвелла, найрозумніший поміж них спробував удатися до хитрощів. Мейтленд, її давній і загалом навіть вірний радник, удається до витонченого засобу. Він намагається пробудити її гордощі та ревнощі, розповідає, — може, то брехня, а може, правда, що можна знати, коли йдеться про дипломата? — що Босвелл невірний їй і навіть на тижні, коли відбулося їхнє весілля, й далі підтримував ніжні стосунки зі своєю молодою розлученою дружиною, ба навіть присягнув їй, що лише її вважає за свою законну дружину, а королеву — тільки за наложницю. Але Марія Стюарт уже навчилася не вірити жодному з тих брехунів. Ця розповідь тільки посилює її озлоблення, і Единбурґ бачить моторошну виставу, як королева Шотландії за заґратованим вікном у роздертому одязі, з оголеними грудьми і розмаяними косами, немов божевільна, раптом переходить у напад і з істеричними риданнями закликає все-таки приголомшений серед своєї ненависті народ виз­волити її, бо власні піддані тримають її у в’язниці.

Ситуація мало-помалу стає нестерпною. Лорди охоче хотіли б піти на поступки. Але відчувають, що зайшли вже задалеко, щоб можна було повернутися. Тепер уже неможливо пове­сти Марію Стюарт як королеву в Голіруд. Але і в домі провоста, серед під’юдженої юрби її теж уже не можна лишити, не взявши на себе страхітливої відповідальності й не накликавши на себе гнів Єлизавети і всіх закордонних суверенів. Єдиний, хто мав би сміливість і авторитет, щоб вирішити, — Морей, — відсутній у країні, лорди без нього не можуть наважитись на якусь ухвалу. Тож і вирішили передусім завезти королеву в безпечне місце, а як найбезпечніше обрали замок Локлівен. Адже цей замок стоїть серед озера, не поєднаний із суходолом, а його господиня — Марґріт Дуґлас, мати Морея, від якої навряд чи можна сподіватися, що вона буде дуже приязна з донькою Марії де Ґіз, що відбила в неї Якова V. Лорди в своїй прокламації обережно уникнули небезпечного слова «ув’язнення»; ізоляція згідно з їхнім оголошенням має служити тільки тому, щоб «уберегти особу Її Величності від будь-якого зв’язку з уже названим графом Босвеллом і не дати їй порозумітися з людьми, які хотіли захистити його від справедливого покарання за скоєний злочин». Але це тільки половинчастий, тимчасовий захід, спровокований страхом і виконаний із нечистим сумлінням: бунт ще не наважується назватися повстанням, усю провину й далі звалюють на втікача Босвелла і приховують загальниками і пишними фразами таємний боягузливий намір назавжди усунути з трону Марію Стюарт. Щоб одурити народ, що вже чекав суду і страти «блудниці», Марію Стюарт увечері 17 червня з охороною в триста чоловік перевели в Голіруд. Але тільки-но міщани повкладалися спати, сформували невеличкий загін,