Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

до знайомого лікаря, якому вона довіряла. Проте коли за два тижні вона повернулася додому, симптоми вже зникли, й вона звітувала в університеті про наукові дослідження, проведені нею в Москві. В Ужгороді її оглянув знайомий лікар, який сказав, що вона хвора й потребує лікування, але не вдавався в деталі, а лише дав їй адресу лікаря в Києві. За місяць Галина поїхала до Києва, і той лікар повідомив їй, що в неї підвищений рівень лейкоцитів у крові. Він дав їй рецепт на якісь таблетки й сказав, що чекає на неї через місяць. Проте коли за місяць Галина знову до нього приїхала, виявилося, що його перевели в Казахстан, до Караганди. Потім вона місяцями шукала ці таблетки, але не знайшла їх у жодній аптеці.

Через якийсь час у санаторії Перечинського лісохімічного комбінату Галина познайомилася з Барацем, якого їй представив як співробітника Генштабу Степан Малицький — головний лікар санаторію та приятель Галини. Барац запропонував Галині разом випити кави, але вона спочатку відмовилася, бо побоювалася, що контакт із нею може зашкодити кар’єрі Бараца. Коли Малицький залишив їх самих, вона розповіла Барацу про Слепічева та автомобіль, а також про деякі інші подробиці своєї ситуації. Барац вислухав її уважно, але, схоже, не сприйняв усе це серйозно.

«Якщо Москва візьметься за розслідування, — сказав він, — то зрозуміє, що це дії місцевого КДБ, і все з’ясується». А потім додав: «Насправді в мене самого були проблеми з КДБ. Але цих діячів завжди можна поставити на місце».

Зрештою Галина погодилася кудись піти з Барацем, і за тиждень вони пообідали разом у дзеркальній залі ресторану «Верховина» в Ужгороді, де в оточенні власних віддзеркалень докладно обговорили все, що з ними трапилося. В Ужгороді вони зустрічалися ще кілька разів, а коли Галина знову поїхала до Москви попрацювати в залі дисертацій Ленінської бібліотеки, Барац зустрів її на вокзалі. За місяць у будинку батьків Бараца в закарпатському селі Перечин відбулося їхнє весілля.

Незважаючи на підозру в прихованому знанні англійської мови, Барац невдовзі після одруження отримав від начальника контррозвідки обчислювального центру спеціальну перепустку, яка давала могу йому заходити до будь-якої будівлі Міністерства оборони з портфелем, не залишаючи його в гардеробі. Цей привілей надавався зазвичай лише військовим високого рангу. Водночас у робочий час його скрізь супроводжували, а за Галиною почали стежити.

Восени 1973 року Барац із високою температурою потрапив на два місяці до лікарні. Проте, хоч як дивно, його там не лікували. Коли він одного разу на це поскаржився, то жартома спитав, яких зізнань від нього тут очікують.

Нарешті Бараца виписали з лікарні, але навесні 1974 року його здоров’я знову погіршилося, і його знову було госпіталізовано. Цього разу він лежав у військовому шпиталі ім. Бурденка, де з ним поговорив психіатр, капітан Володимир Ютін, який спочатку запропонував Барацу пройти обстеження в психіатричному відділенні, а потім дав зрозуміти, що вибору все одно немає. У психіатричному відділенні полковник Григорій Колупаєв сказав Барацу, що в нього слабкість і він потребує глюкози та вітамінів. Протягом вісімнадцяти днів йому робили ін’єкції та давали різні таблетки — як він згодом дізнався, серед них і седуксен. В результаті цього лікування Барац став без упину розмовляти. Коли через вісімнадцять днів його перевели зі психіатричного відділення, він не міг самостійно ходити, права половина його тіла була частково паралізована, а пам’ять погіршилася. Врешті-решт його виписали зі шпиталю, але не дозволили повернутися до колишньої роботи фахівця з обчислювальної техніки, а доручили, як звичайному солдату, ремонтні та вантажні роботи.

Зрозумівши, що з військовою кар’єрою покінчено, Барац пішов до полковника Кожевникова в психіатричне відділення клініки Генштабу і спитав, чи може він звільнитися з армії за медичними показаннями. Саме тоді Кожевников і запропонував Барацу подати рапорт про відставку з армії в зв’язку із «комплексом страху».

Однак рапорт не квапилися задовольнити, бо армійські психіатри засумнівалися в наявності у Бараца психічного розладу. Кожевников сказав Барацу, що йому треба повернутися до шпиталю ім. Бурденка, і той, вражений цією новиною, втік.

Сховавшись у квартирі приятеля, Барац обміркував ситуацію і зрозумів її серйозність. Якщо він не повернеться на роботу, то вважатиметься дезертиром. Якщо повернеться, його запроторять до психіатричної лікарні. Нарешті він зателефонував із автомата Кожевникову й повернувся до його кабінету, де з ним побесідували вісім психіатрів. Після цього його направили до неврологічного відділення Третього центрального військового шпиталю в Красногорську, де його оглянув головний лікар Олег Лимонов, який визнав його психічно здоровим. В супроводі Лимонова Барац повернувся до шпиталю ім. Бурденка, де його оголосили фізично непридатним до військової служби та відправили у відставку за станом здоров’я.

Після звільнення Барац сподівався, що його неприємностям із КДБ настав край. У березні 1975 року він почав працювати в обчислювальному центрі Міністерства лісового господарства, але і тут йому продовжували дошкуляти за тією ж схемою. Люди довкола нього безперервно запитували про його політичні погляди, а вісімдесятилітня прибиральниця сказала йому, що вночі до приміщення заходять якісь люди.

І все ж таки відвертих інцидентів не було більше року, і за цей час Галина Кочан отримала місце молодшого наукового співробітника в МДУ. Влітку 1976 року подружжя Барац вирішило провести відпустку на Закарпатті. Якось увечері вони гуляли в Обаві, маленькому селі в долині між лісистими пагорбами, коли на них несподівано напали десятеро молодиків із палицями та каменюками. Впавши на землю, Бараци стали кричати й кликати на допомогу. В сусідньому будинку засвітилося вікно, і нападники втекли.

Підвівшись, Василь і Галина побачили, що вони всі в крові, а також помітили, що за рогом, звідки на них напали, за цією сценою спостерігає знайомий їм співробітник місцевого КДБ на мотоциклі. Вони спитали його, чому він не допоміг, а він відповів на це: «Хороших людей не б’ють».

Коли Барац повернувся на роботу, то помітив, що атмосфера стала ще гіршою. «Стукачі» заводили антирадянські розмови, а з його столу почали зникати робочі матеріали. Одного вечора Василь попросив про допомогу Дмитра Черешкіна, заступника директора обчислювального центру. «Васю, — сказав той, — я нічого не можу вдіяти. Тобі кінець. Твоя голова має лежати на тарелі до кінця року».

У грудні 1976 року один із співробітників дав Барацу примірник повісті Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Незабаром після того, під час обідньої перерви, хтось украв його портфель, а о 17-й годині були скликані партійні збори для обговорення підозри, що Барац загубив якусь заборонену літературу. Зрештою Бараца врятувало те, що