Читати книгу - "Коли курява спаде"

Люди поволі розійшлися до тих місць, звідки прийшли.

Проповідник повернувся до в’язниці, де він повинен був залікувати свою рану, а потім уже вийти з неї.

Таким чином у родині Мерці додавався ще один раб. Згідно із зовсім нескладними законами туси, засуджені на смерть, якщо не вмирали, то ставали нашими рабами. Таким чином, ми не прийняли Вангбо Єшея з його вченням, яке він вважав непереможним, натомість ми, кого він вважав варварами, поглинули його самого в такій вкрай нецивілізованій формі.

Щодня Аїр-молодший повинен був відвідувати свою першу жертву і лікувати його рану.

Я ж знову прийшов до в’язниці тільки днів через десять після страти.

Уранці та кімната у в'язниці короткий час освітлювалася сонячним промінням. Коли ми увійшли, Вангбо Єшей якраз дивився на маленький квадратик неба, видимий крізь вікно. Почувши, що двері відчинилися, він обернувся й раптом осміхнувся до мене. Йому було важко зробити посмішку, видиму іншим людям. Адже щойно він посміхнувся, як рана викликала в нього біль.

Я підняв руку й сказав:

— Гаразд, не потрібно цього.

Я вперше, говорячи, підняв руку, наслідуючи батька й старшого брата, і відразу ж помітив користь від цього руху — я відчув у руках справді безмежну владу і в душі усвідомив користь від того.

Вангбо Єшей знову осміхнувся до мене.

Я подумав, що мені все-таки подобається цей чоловік, і спитав його:

— Що тобі потрібно?

Він зробив такий вираз обличчя, ніби казав: «Що мені може бути потрібне в такому становищі?» Або його можна було потрактувати ще так: «Я хочу говорити, гаразд?»

Однак, якщо я задумав щось дати іншій людині, я обов’язково повинен був дати.

— Завтра я принесу тобі книги, — сказав я. — Книги. Ти ж любиш читати книжки?

Він повільно сповз по кам'яній стіні вниз, опустив голову й замовчав. Я подумав, що йому це сподобалось. Коли я згадав про книгу, то ніби зачепив якесь місце в його душі. Він так і залишився в цій позі — з високо піднятими плечима, й більше не піднімав голови. Коли ми виходили з в'язниці, Аїр-молодший сказав йому:

— Ти, негіднику, поглянь на себе — панич такий ласкавий до тебе, а ти навіть не прощаєшся з ним! Хоч язика в тебе тепер немає, але ж очі є!

Він так і не підняв голови, тож я подумав, що вона в нього повна якихось важких речей, — може, прочитаних раніше книжок? У душі я трохи пожалів його.

Хоча я був молодшим паничем у родині туси, пошуки книг для мене становили цілий клопіт.

По-перше, я не міг відкрито до когось звернутися по книги, оскільки всі знали, що з двох паничів у родині туси знає букви тільки той, розумний, який у майбутньому стане туси. А той, дурний, із тридцяти букв тибетського алфавіту знає тільки три-п'ять. Коли я попросив кульгавого управителя знайти мені якісь канонічні книжки, він спитав, навіщо панич із нього насміхається. Іти в молитовню й шукати книжки самому також не випадало. Однак, наскільки я знав, у величезному замку родини Мерці, крім молитовні, пару книжок ще можна було здибати в кімнаті туси. Точніше, то були не книжки, а записи подій часів перших трьох поколінь туси Мерці, коли в них ще були літописці. Раніше вже йшлося про те, що один із тих літописців записав подію, яку не слід було записувати, через що під сонцем туси більше не було таких рабів. Я знав, що батько тримає ті книжки в шафі в своїй кімнаті. З тих пір, як Янгджома завагітніла, а він пробудився від свого шаленства, він більше не залишався надовго в тій кімнаті. Навіть якщо мати іноді казала йому сходити туди один раз, він проводив там тільки одну ніч, а потім знову повертався до другої дружини.

Коли я увійшов, Янгджома саме сиділа в затінку й співала пісню. Я не знав, як із нею говорити, адже відколи вона переступила поріг родини Мерці, я ще жодного разу не спілкувався з нею сам на сам.

— Ти співаєш пісню? — запитав я.

— Так, я співаю пісню, — відповіла Янгджома. — Пісню своїх рідних країв.

Я помітив, що її вимова дещо відрізняється від нашої. Вона говорила м'яко, як на півдні, і вимовляла звуки не зовсім чітко, тож мешканцям півночі в її словах вчувалась особлива глибина.

— Я ходив на південь воювати, — сказав я, — і чую, що ти говориш, як вони.

— Хто — вони? — спитала вона.