Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

з тилу і захопили в полон майже п’ятдесят тисяч австрійських солдатів.

Ні про що не підозрюючи, Іван здав варту, дійшов до своєї криївки і заснув мертвим сном. Спав так міцно, що, коли прийшли росіяни, оточили всіх і погнали, як череду овець, на свій бік, він спершу подумав, що це — продовження сну. Прокинувся, аж коли дістав між ребра російським багнетом і почув брутальну російську лайку на свою адресу.

Полонених, серед котрих був й Іван, зігнали в один яр, звідки збиралися відіслати у глибокий тил. Але австрійці, побачивши, що трапилося, відкрили по цьому яру гарматний вогонь. Мабуть, збиралися налякати росіян і дати полоненим можливість утекти. Вільгельм, чия рота не стріляла, мало не посивів, бігав до сусідніх полків і просив зупинити вогонь. Як виявилося, він мав рацію: ніхто з полонених не втік, натомість чимало їх загинуло в тому яру від обстрілу власних товаришів. Іванові вдалося вижити — Вільгельм випадково побачив його, коли групу українців відокремили від решти і погнали пішки кудись углиб російського фронту.

Сам Іван у глибині душі вже мав досить цієї безглуздої війни, де з однаковим успіхом можна було загинути й від ворожої кулі, й від кулі свого побратима, а вороги та друзі постійно мінялися місцями, тож, у принципі, не заперечував проти транспортування в тил, хай і в ролі полоненого. Так він разом із іще кількома тисячами австрійських вояків опинився аж у Ташкенті. Іван писав Вільгельмові з Ташкента листи, які час від часу намагався відсилати, а якщо вони поверталися, то складав собі під подушку й іноді перечитував, ніби подумки розмовляючи з Вільгельмом:

«Любий друже!

Насамперед прошу Вас вибачити мені за таке звертання до Вас у цьому листі, бо я вірю, що з огляду на нашу спільну велику справу можу звертатися до Вас у такий спосіб!

Я щиро дякую Вам за все, що Ви для мене зробили, і сподіваюся, що Ви ще не раз заспіваєте зі мною наших улюблених пісень. Дуже хотілося б отримати від Вас листа, дізнатися, як ведеться в окопах, побачити фотографії наших хлопців.

Я не можу Вам переказати, який я щасливий, що зустрів Вас — вірного порадника та провідника нашої великої справи. Звичайно, на мене чекають важкі часи, та я вірю і сподіваюся, що нам удасться спрямувати й повести наших хоробрих людей спільним шляхом до щастя.

Я можу запевнити Вас від щирого серця, що віддам усі сили — навіть своє життя — якщо від цього залежатимуть перемога й успіх. Будьте певні, дорогий друже, що Ви будете моїм порадником, адже я знаю: Ви будете відверті зі мною так само, як і я з Вами. Я сподіваюся побачити Вас незабаром знову, бо для мене є найбільшою втіхою розмовляти з вами, вірним українцем, про наш хоробрий і добрий народ.

Тут нічого важливого не відбувається. Я щасливий і задоволений усім із моїми уланами, котрі є старими добрими українцями, що люблять свого цісаря. Ще дорогою ми разом із іншими молодими галичанами вирішили створити хор і вже через кілька днів після приїзду дали перший концерт. Окрім народних пісень, один із наших хлопців поклав на музику ваш вірш:

Минають дні розкішного кохання, Минають дні журби, Минають дні великого страждання, Важкої боротьби… Одна по них у нас луна остане Із тих минулих днів, Що в серце наше, мов весна, загляне, Мов привид