Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

ці слова були, певно, неслушні, бо й справді, що б змінилося, якби вона в ту ніч залишилась у майстра? Хіба врятувала б вона його? Смішно! — вигукнули б ми, але ми цього не робитимемо перед доведеною до відчаю жінкою.

Того самого дня, коли відбувалася безглузда круговерть усіляких подій, спричинена з’явою чорного мага в Москві, в п’ятницю, коли було спроваджено назад до Києва Бер-ліозового дядечка, коли було арештовано бухгалтера і сталося ще багато безглуздих і незбагненних речей, Марґарита прокинулася десь опівдні у своїй спальні, яка заскленою стелею виходила у башту вілли.

Прокинувшись, Марґарита не заплакала, як це бувало часто, бо прокинулася з передчуттям, що сьогодні, нарешті, щось станеться. Завваживши в собі це передчуття, вона почала його підігрівати і плекати у своїй душі, боячись, щоб воно її не покинуло.

— Я вірую! — шептала Марґарита врочисто. — Я вірую! Щось станеться! Не може не статися, бо ж за що, насправді, мені послана довічна ця мука? Зізнаюся, що я брехала і обманювала і жила таємним життям, прихованим від людей, але все ж таки не можна за це карати так жорстоко. Щось станеться неодмінно, бо не буває так, щоб будь-що тяглося вічно. А понад усе, мій сон був віщий, за це я поручусь.

Так шептала Марґарита Миколаївна, дивлячись на яскраво-червоні штори, які наливалися сонцем, неспокійно вдягаючись, розчісуючи перед потрійним дзеркалом коротке завите волосся.

Сон, який приснивсь у цю ніч Марґариті, був справді незвичайний. Річ у тім, що протягом своїх зимових терзань вона ніколи не бачила уві сні майстра. Вночі він покидав її, і мучилася вона лише вдень. А тут приснився.

Приснилася невідома Марґариті місцина — безнадійна, понура, під хмарним небом ранньої весни. Приснилося це подерте на клоччя вируюче сіреньке небо, а під ним безгомінна зграйка граків. Якийсь кострубатий місток, під ним мутна весняна річечка. Безрадісні миршавенькі напівголі дерева. Самотня осика, а далі, між деревами, за якимсь городом, — складена з обаполів хижка, не то — окрема кухня, не то лазня, не то біс його зна що. Неживе все довкола якесь і до того безрадісне, що так і тягне повіситися на цій осичині біля містка. Ні подмуху вітерця, ні поруху хмари, ані душі. Ото пекельне місце для живої людини!

ї ось, уявіть, розчахуються двері цього дерев’яного будиночка, і з’являється він. Далеченько, але виразно його видно. Обірваний він, не добереш, що на ньому за одяг. Волосся розпатлане, неголений. Очі хворі, бентежні. Робить їй знаки, кличе. Захлинаючись у неживому повітрі, Марґарита по купинах побігла до нього і в цей час прокинулася.

"Сон цей може означати лише щось одне з двох, — міркувала собі Марґарита Миколаївна, — якщо він мертвий і кликав мене, то це знаймує, що він приходив по мене, і я невдовзі помру. Це дуже добре, бо мукам тоді прийде край. Або він живий, тоді сон знаймує тільки те, що він дає про себе знати! Він хоче сказати, що ми ще побачимося. Так, ми побачимося дуже скоро!"

Усе в тому ж стані нервового збудження Марґарита вдяглася і почала умовляти себе, що, далебі, все складається дуже вдало, а такі слушні нагоди потрібно вміти ловити і користати з них. Чоловік поїхав у відрядження на цілих три дні. Три доби вона сама собі господиня, ніхто не заважатиме їй думати про що завгодно, мріяти про те, чого прагне душа. Всі п’ять кімнат на горішньому поверсі вілли, вся ця квартира, на яку позаздрили б у Москві десятки тисяч людей, під її повною орудою.

Проте, діставши свободу на повних три дні, з усієї цієї розкішної квартири Марґарита вибрала далеко не найкраще місце. Напившись чаю, вона забилася в темну, без вікон, кімнату, де зберігалися у двох величезних шафах валізи та всілякий мотлох. Сівши навпочіпки, вона висунула нижню шухляду першої з них і з-під купи шовкових обрізків дістала те єдине вартісне, що мала в житті. В руках у Марґарити опинився старий альбом з коричневої шкіри, в якому була фотографічна картка майстра, книжечка ощадної каси з внеском у десять тисяч на його ім’я, спресовані поміж аркушиками цигаркового паперу пелюстки засушеної троянди і частина зшитку в повний аркуш, списаного на друкарській машинці й з обгорілим нижнім краєм.

Повернувшись із ним скарбом до себе в спальню, Марґарита Миколаївна поставила на трійчатому дзеркалі фотокартку і просиділа близько години, тримаючи на колінах пошкоджений вогнем зошит, гортаючи його й перечитуючи те, в чому після паління не було ні початку, ані кінця: "...Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею, опустилася з неба хлань і залила крилатих богів над гіподромом, Хасмонейський палац з бійницями, базари, караван-сараї, провулки, ставки... Пропав Єршалаїм — великий город, наче і не було його на світі..."

Марґариті хотілося читати далі, але далі нічого не було, крім нерівних вугільних торочок.

Утираючи сльози, Марґарита Миколаївна облишила зошит, лікті поставила на піддзеркальний столик і, відбиваючись у дзеркалі, довго сиділа, не спускаючи очей з фотографії. Потім сльози висохли. Марґарита акуратно склала своє майно, і через кілька хвилин воно знову було поховане під шовковим ганчір’ям, і, дзенькнувши, в темній кімнаті заклацнувся замок.

Марґарита Миколаївна одягала в передпокої пальто, щоб іти гуляти. Вродливиця Наташа, її хатня робітниця, запитала, яку страву готувати на друге, і, діставши відповідь, що це однаковісінько, щоб розважити саму себе, стала до розмови зі своєю господинею і почала розповідати казна-що, на кшталт того, що вчора в театрі якийсь фокусник такі фокуси показував, що всім очі полізли рогом, усім роздав по два флакони закордонних парфумів і панчохи безплатно, а потім, як сеанс закінчився, публіка вийшла на вулицю, і — глип — усі голісінькі! Марґарита Миколаївна повалилася на стілець під дзеркалом у