Читати книгу - "Спалені мрії"

уже своєму начальству доповіли, що спіймали розвідника, якого завербували чи то японці, чи то американці. Уже знали, кому які нагороди дадуть, нові зірочки на погони причеплять. А тут усе ламається. – Тепер навіть сам посміхнувся. – Треба буде свого майора Крупнова знайти та подякувати. – Він знову відкашлявся. – Ось тепер і гадайте, чи по Божій милості я вдома, чи завдяки одній нормальній людині серед мого начальства. – Він кинув поглядом по хаті, потім обняв свою Тоню і Мар’яну, сховав на їхніх плечах своє обличчя і, мабуть, плакав.

– Кирила син та Маріїн чоловік із концтабору не такі страшні прийшли, як оце ти. – Мар’яна знову садила його за стіл і подавала кухоль з молоком. – Пий свіженьке та сили набирайся. Про минуле забудь і нікому не розказуй, – радила брату.

– А хлопці, кажеш, із концтабору прийшли, – перепитував Тимофій, бо на власні очі бачив у Польщі та в Чехії не в’язнів, а кістки, обтягнуті шкірою, деякі ще рухалися, а деякі тільки лежали. – То вони, мабуть, уже після госпіталю, бо не доїхали б, – пригадував, як сам налякався від того, що можна зробити з людиною. Хоча він і тут таких бачив у тридцять третьому році.

– Чули й ми про таке, – розігнулася Горпина біля печі. – Чоловік Маріїн справді повернувся, а сина з концтабору тільки звільнили, він одразу й помер. Сина Кирила теж ніхто не впізнав, навіть батько, – продовжувала вона. – По селу таких чоловік двадцять набереться. Трохи відійшли хлопці, але до роботи ще не гожі. Фельдшер каже, що колись одужають, але ще не скоро. Я всіх на власні очі бачила, то… не доведи Господи, – пригадала, як ходила частенько до них зі своїми травами та порадами.

Поки не було Тимофія, час, здавалося, так повільно минав, іноді й зовсім стояв на одному місці, тепер же – ще не наговорилися, а вже сонце через вікно заглядало в хату.

– Сьогодні перший день зими, – повідомила Горпина. – Запам’ятаймо цей день. Дай Боже, щоб минулі часи ніколи не повернулися. – Вона знову перехрестилася перед образами. – Важко нечистого було побороти і Тимофію, і всім нам. Постав він перед нами в образах німця, японця, від яких весь люд наш постраждав, в образі слідчого тієї в’язниці, в якій з нашого Тимофія зрадника хотіли зробити, і в образі нашого начальника першого – Віктора, який Михайла вбив. Але Бог з нами, ми побороли і ми перемогли…

– Годі вам, Горпино Петрівно, слухати таке не хочу, – спинив її. – Я за ці роки всього надивився. Люди, буває, таке виробляють, що й Бог їх не розуміє. Хто у владі, той і панує, а в кого ще й сила є, той і замість Бога вправитися норовить.

– Чи ти проти Бога вже? – Вона перелякано дивилася на Тимофія. – Он Христина наділа на свого Мишка хрест, ще й молитву йому дала, то він і прийшов додому цілим. А ви побігли, наче комуністи, то так і вийшло. Другий тобі випадок називаю – Уляна Кості, після того як Мар’яна його переховувала у своїй хаті, теж молитву давала, і вийшов хлопець із таких ситуацій, навіть на Дніпрі вцілів, ще й Героя отримав.

– Про Бога сперечатися не будемо, хоча й зрозуміти його важко – для чого таку війну допустив? – Він пильно дивився на ошелешену Горпину, яка, може, і вперше не знала, що відповісти. – І світом, здається, люди керують, а не він. – Почувши таке, вона аж миску з рук випустила. – До того ж жорстокість частіше перемагає, – Тимофій говорив якусь страшну правду. – Перемогу ми здобули, але дуже дорого за неї заплатили. І правди про цю війну, мабуть, ніколи не розкажуть, навіть нашим дітям, – його голос був твердий, а погляд колючий.

Хоча схожі думки і їхні голови відвідували, особливо в ті незабутні роки – тридцять другий та тридцять третій, усе ж були здивовані почутим. Горпина як завмерла біля печі, то так і стояла, опустивши голову. Мар’яна терла руки і тягла їх до грудей, неначе збиралася захиститися від диявола, який поки що перемагав на землі. А Тоня, опустившись на краєчок полика, обхопила руками своїх діточок, ніби не на неї, а на них насувалася чорна сила.

Поки вони отямились, минуло не так багато часу, але перед очима галопом пронеслося півжиття. «І чому знову то білі, то червоні, – подумала Горпина. – А ось і діти голодними очима дивляться». – Її аж струсонуло, бо все точнісінько, як тоді було. Не один віз із їхнім добром від’їжджає від двора – Мар’яна вже вкотре бачить цю картину. На одному верещать свині, а прив’язана до воза корова все оглядається. Федір, мов живий, з розсіченим обличчям сидить під парканом, а вона метається по всьому двору – заглядає то в хлів, то в клуню, то в хату і ніяк не може повірити, що радянські комісари забрали все, не залишивши навіть зернини. Якраз про ті події думала і Тоня, бо теж не вперше чула крик матері: «Господи! Зглянься над нами!»

І лише згодом вони почали повертатися до цього життя. Розказували далі Тимофію про все: хто прийшов з війни, хто загинув, хто пропав безвісти, а він, не дослухавши до кінця, заснув. Здається, зраділи, що його обличчя нарешті торкнувся спокій, але снідати ще ніхто з них не збирався. Навіть коли Горпина налила в миску гарячий суп, вони мовчки дивилися на пару. «Пробуйте, діточки, першими». – З тих часів така думка з’являлася часто, тільки-но Горпина бралася за ложку. «От і наварила, тепер спасемося» – Мар’яна штовхала вже холодну дитину. «Господи! Невже ти не бачиш, що тут коїться!» – це знову Тоні вчуваються материні слова, цього разу останні.

– Тоню, Тимофій уже прокинувся? – питав дід Сава аж під вечір. – Бо й мені кортить поговорити з ним, і Грицько мій години через