Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

вичавив із себе Лепряк.

— …отруту летючого хробака, — пробелькотав Пийпузо. І втупив у Лепряка безпорадний погляд. — Ваше обличчя! — зойкнув гоблін. — Воно починає роздуватися.

— І твоє тіло теж! — зауважив заступник декана. — Отрута починає діяти! — Він повернувся до Джервіса. — Поглянь, що ти наробив! — заревів Лепряк. — Ти недоум… буф-ф-ф, — зупинившись на півслові, заступник декана відчайдушно схопився за свою роздуту твар.

Джервіс зацокотів зубами зі страху, коли двійко добродіїв, що стояли перед ним, почали невпинно роздиматися: їх розпирало зсередини. Тріщав одяг. Бубнявіли животи. Уподібнившись до кумедних карнавальних надувних куль, Пийпузо і Лепряк не могли вимовити й слова, руки й ноги їм пороздувалися, очі мало не повилазили з орбіт. Потім, просто на очах у Джервіса, дві розбухлі здоровенні туші відірвалися від підлоги і знялися в повітря.

Нерви Джервісові не витримали. Зойкнувши з жаху, він кинувся геть із кабінету, грюкнувши за собою дверима. Було ясно як день: йому доведеться шукати собі нового пана. Із чуток у трапезній він знав, що десь на Факультеті Дощознавства були вільні вакансії.

***

Гримання дверей озивалося луною на поверх вище від кабінету заступника декана, де містилися розкішні апартаменти Професора Мрякощупізму. Лініус Паллітакс, який сидів за бюрком у своїй просторій опочивальні, запитально звів очі — і знову поринув у свої мрії.

У кімнаті через коридор напроти здригнувся Квінт.

— Квінте! — зойкнула Маріс. Вона зірвалася зі стільця, де перебула стільки годин протягом попередніх трьох діб, очікуючи, сподіваючись, молячись… — Квінте, ти мене чуєш?

Повіки у хлопця розплющилися. Він бездумно дивився у простір перед себе.

— Вогонь! — заячав Квінт. — Темнолесник! Падаю… падаю…

— Тихіше, Квінте, чуєш? — благала його Маріс. — Тобі вже ніщо не загрожує. Усе минулося.

Квінт кліпнув і перевів погляд на лагідне обличчя, яке дивилося на нього. Воно усміхалося, по розпашілих щоках текли сльози.

— Маріс, — прошепотів хлопець.

— О, Квінте, — заридала дівчина. — Ти три дні не приходив до тями. Я вже гадала, ми втратили тебе назавжди…

Квінт обвів поглядом кімнату. Він лежав у ліжку на м’яких подушках та чистих простирадлах.

— Де я? — запитав хлопець.

— Колись це була моя дитяча кімната, — пояснила Маріс. — Потому, як Палац тіней згорів, ми з батьком мусили повернутися до Школи Мрякощупізму. Наші колишні апартаменти знову стали нашою домівкою…

— Твій батько живий? — роззявив рота Квінт. — А я думав… — Він замовк. Отже, темнолесник йому набрехав.

— Так, — радо кивнула головою Маріс, — він живий. Звісно, пережите не могло не позначитися на його фізичному та душевному стані. Але це пусте: трішечки терпіння, розуміння, і його здоров’я поліпшиться. А поки що, — тарабанила вона без упину, — Професори Світлознавства і Темрявознавства правитимуть Санктафраксом разом з ним… — Вона журно всміхнулася. — Я б сказала, замість нього. Аж поки він знову повернеться до своєї колишньої фор… — Її голос раптом завмер.

— А їм можна довіряти? — поцікавився Квінт.

Маріс ствердно кивнула головою.

— Професори Світлознавства і Темрявознавства давні друзі і поплічники мого батька, — пояснила дівчина. — Крім того, — вела вона далі, — ти теж не пройшов повз їхню увагу.

— Я? — здивувався Квінт. — Що ти хочеш цим сказати, Маріс?

— Особливо вихваляв тебе Професор Світлознавства, — провадила Маріс.

— Він? Мене? Але ж…

— Він хоче рекомендувати тебе до Лицарської Академії, — проголосила дівчина. — Він узяв би над тобою опіку.

— Опіку наді мною, — прошепотів Квінт. Він сів у ліжку. — Але ж мій батько, Вітроногий Шакал… Я завжди мріяв стати, як і він, капітаном морських піратів.

— Як Лицар-Академік, ти міг би колись гайнути на лови бурі, — сказала Маріс.

Квінтові засяяли очі.

— Як Гарлініус Гернікс, — прошепотів хлопець. — Гарлініус Гернікс і оті всі геройські лицарі, які полетіли за Великою Бурею на пошуки бурефраксу.

— І ти міг би стати одним з них, — провадила Маріс. Вона несміливо усміхнулася і відразу ж понурила голову. — Тобто, якби ти лишився тут у Санктафраксі хоча б ненадовго, Квінте.

— Я не знаю, — почав Квінт. — Воно, звісно, спокусливо, от тільки… — Зненацька його очі розширилися. — Ой, що це?

— Де?

— У вікні! — видушив він із себе, не зводячи погляду з шибки. Маріс обернулася і…

— Ген там! — скрикнув Квінт. — А онде ще один! Хто вони?

— Чисто тобі величезні погодні зонди, — зауважила Маріс.

— Ба ні, вони видавали якісь звуки, — заперечив Квінт. — Стогнали.

Маріс кинулася до вікна. Та поки до нього добігла, вітер повідносив геть обидві величезні кулі.

Маріс і Квінт не єдині бачили страхітливо роздутих заступника декана та колишнього охоронця, які здіймалися в небо. Їх догледіли також Професори Світлознавства і Темрявознавства зі свого зручного спостережного пункту на вершечку Піднебесної обсерваторії.

— Погляньте отуди! — закричав Професор Світлознавства. — Вони вилетіли з тамтого вікна Школи Мрякощупізму. Якийсь осяйний предмет. І ще один…

— Лишенько! — ахнув Професор Темрявознавства. — Що б воно могло бути? Згустки мряковиння?

— Чи, може, наелектризований тьмяний вихор?

— А може, шипуча хмара?

— Або ж кульова блискавка незвичної форми?

Поки вони сперечалися, що б то могло бути, дві сфери незрозумілого походження, з кожною секундою роздуваючись, здіймалися в нічне небо. На мить вони засяяли, немов дві нові зірки, а потім стали швидко даленіти, аж поки остаточно зникли з очей.

— Дивовижно! — вигукнув Професор Світлознавства.

— Надзвичайно! — підхопив Професор Темрявознавства.

— Ми повинні негайно зафіксувати все в найменших подробицях, — проголосив Професор Світлознавства.

— Слушно, — погодився Професор Темрявознавства. — І порівняти добуті результати з уже наявними записами — щоб знати, що ж ми бачили.

Та попри всі свої